Читати книгу - "Знахідка на все життя"

Клубу в ті часи в Деркулях ще не було. Артисти спорудили сцену на возах під дубом. Вистава призначалась на вечір, саме на той час, коли рибалки мали повертатися з моря.

Деркуляни нетерпляче чекали того вечора, бо вперше за багато років у селище прибули артисти… Коли, нарешті, звечоріло, у супроводі натовпу хлопчаків до дуба підійшов цибатий артист. Хто-хто, а хлопчаки добре знали, що то був чародій Лі Мін Лі, який ковтав жаб.

Коли порівнявся з будинком селищної Ради, зупинився. Хлопцям здалося, що інтерес викликав дід-рибалка, який сидів на сейфі. Побачивши незнайому людину, старий жваво підхопився. Але артиста, напевно, не цікавив сам дідок, швидше — сейф. Він підійшов і почав оглядати, обмацувати іржаві боки. Зрозуміло, хлопчаки оточили фокусника, з цікавістю спостерігали за кожним його рухом. У цей час двері селищної Ради відчинилися — і на ґанку з’явився статечний чолов’яга у червоному галіфе та вилинялій гімнастерці. На голові хвацько настовбурчена капелюха. Він деякий час здивовано розглядав незнайомого, який порався біля сейфа, а тоді суворо запитав:

— Хто ви, громадянине, і поясніть, будь ласка, що тут робите? Я голова Савон Гусак.

— Дуже радий бачити вас. Я маю намір повідомити вам щось вельми важливе, — хвилюючись, відповів артист.

— Розповідайте.

— Що ви?! Тут я не можу. Це секрет. Розумієте?

— Ну, коли секрет, зайдімо до мене.

Вони увійшли до невеличкої кімнати.

— Будьмо знайомі, — простяг артист сухорляву руку. — Я — фокусник. Моє ім’я — Лі Мін Лі. Та це для афіші. Справжнє ім’я Гаврило Нетудихата. Впевнений: вам знайоме це ім’я.

— Вперше чую.

— Не може бути, — здивувався й навіть образився артист. — Свого часу моє ім’я гриміло, мене знала вся Європа! Розумієте? Це ж я спорожнював сейфи у Відні, Парижі…

— Я не мав сейфів, — роздратовано відказав голова.

Артист продовжував:

— Мене зацікавив сейф, що у вас під тином лежить. Це чисто спортивний інтерес. Уявіть собі моє здивування, коли я знаходжу такого красеня не у фешенебельному кабінеті багатія, а тут, і на нього сідають перехожі, як на якусь трухляву колоду. Ганьба! — гарячкував фокусник. — Ніколи, ніколи я собі навіть і не уявляв, що мені доведеться десь на краю світу, серед очеретів і боліт, у якихось Деркулях зустріти…

— Що вам треба? — не дуже чемно перебив його Савон.

— Ви ще питаєте? Я одразу ж відімкну цю посудину, як шухлядку. Заздалегідь попереджаю: те, що у сейфі, мене не цікавить. Я хочу лише відчути насолоду самого відмикання. Здається, цей замок винайшов англійський слюсар з Глазго Джон Грін ще у 1873 році.

— Нарешті я дещо зрозумів, — полегшено зітхнув Гусак. — Що вам потрібно, аби відімкнути його?

— Нічого особливого.

Артист ще раз оглянув сейф, знайшов ледь помітну шпарку, ножичком очистив її від бруду і лише після цього засукав рукава. Довго вовтузився Лі Мін Лі біля сейфа, але так і не подолав замка…

— Заздрю славі Марліна, Калістро, — скрушно попрощався фокусник і пішов до моря.

Голова селищної Ради стояв на ґанку й дивився вслід цій незвичайній людині. Йому, рибалці, ніколи не доводилося чути імен відомих світові фокусників. Не до Марлінів було…

Фокусник підійшов до моря і жбурнув у воду відмички.

Сейф відімкнули зовсім недавно, коли перевезли на шкільне подвір’я: діти збиралися здати його у металобрухт. Зробив це Кузько Карасик. Він виявив, що замковою щілиною правило око-заглиблення бронзового дельфіна-прикраси. А відімкнув отим ключем, якого подарував йому колгоспний бригадир: на сейфі і на ключі був один і той же напис англійською мовою.

Коли відімкнули, у сейфі знайшли трухляві документи та печатки англійського акціонерного товариства «Ключі од моря», яке ще до війни постачало азовських рибалок сітками. Документи зацікавили науковців краєзнавчого музею, а сейф дістався колгоспному касиру Пилипу Пилиповичу.

…Вечоріло. З лиманів линуло перегукування водяних бугаїв. Пилип Пилипович сумно дивився у віконце: такого ключа-дельфінчати жоден слюсар не зробить. Раптом двері кімнати тихесенько відхилилися — показалась скуйовджена хлоп’яча голова. Хлопчик навшпиньки підійшов до стільця, сів біля порога. Заклопотаний скарбник так і не помітив вечірнього відвідувача. Деякий час той сторожко позирав на дідка, а згодом чемно привітався:

— Вечір добрий, діду Пилипе!

— Що?! — від несподіванки здригнувся старий, а коли побачив хлопчину, що невимушено сидів на лавці, наче у себе вдома, обурився: — Ага, бондарів Сашко… Чого треба?

— Діду, я у важливій справі.

— Важливі справи у нього знайшлися… Я ось тобі покажу справи. Знаю вас, халамидників, — касир погрозливо підвівся.

— Та чого це ви, діду? Я хочу знати, яка мотузка була прив’язана до вашого ключа, отого, що у воду булькнув?

Хіба міг стерпіти Пилип Пилипович, щоб оте сопливе хлопча насміхалося з нього. Блиснули гнівом очі з-під кудлатих брів.

— Так ти ще глузуватимеш?

Дід зробив крок, гадаючи, що Сашка як вітром здує. Але ні — той навіть не ворухнувся, наче це не його стосувалося. Касир зробив ще крок, і тієї ж миті Сашко підвівся і подав дідові… ключик від сейфа.

Старий протирав очі, намагався щось сказати, але не міг. І нарешті промимрив:

— Кл-ю-у-ч…

А тоді взяв в обійми хлопчину, притис до грудей:

— Диво…

— Немає нічого дивного, діду. Ключик я знайшов у Нептуна.

— Хто це такий?

— Нептун — то бог, — пояснив