Читати книгу - "Палац Посейдона"

руках усі важелі керування величезною фінансово-промисловою імперією. Старий був змушений жити в затемнених приміщеннях і ніколи не залишав свого будинку. Декілька інфарктів та інсультів поспіль аж ніяк не вплинули на його розумові здібності, й у свої вісімдесят п’ять років він залишався тим, хто приймає найважливіші та найвідповідальніші рішення.

Дід майже ніколи не приймав гостей і рідко з’являвся навіть у колі родини. Це спричинило до чуток, ніби старий уже трохи не сповна розуму. Однак розум його залишався на диво ясним і проникливим. Тож якщо він і викликав до себе когось із родичів, значить, питання було аж надто серйозним.

Опинившись у напівтемряві величезного кабінету, Ставрос зробив кілька кроків уперед і зупинився. Тут пахло пилом, ліками та старими книжками. Він не бачив свого діда більше трьох років, і зараз кров вистукувала в його скронях від хвилювання.

— Ходи сюди, мій хлопчику, — прорипів старечий голос.

Лише тепер Ставрос помітив праворуч від широкого затіненого вікна маленьку згорблену фігурку.

— Не бійся. Підійди до мене.

Ставрос зібрав усю свою мужність.

— Ти кликав мене, діду?

Напад астматичного кашлю стиснув горло старого. Минув деякий час, перш ніж кашель удалося вгамувати. Старий прокульгав до свого робочого столу, взяв склянку з водою і рвучко випив ковток. Відсунувши склянку, Архітас підвів очі на онука.

Ставрос злякався.

За останні три роки Архітас Нікомедес дуже схуд і став нижчим на зріст. У променях вечірнього сонця, що проникали крізь брунатні штори, його шкіра скидалася на шкіру мумії.

— Я покликав тебе тому, що ти вчинив дещо таке, що вибачити не можна, що складає серйозну загрозу для майбутнього всієї нашої родини, — промовив старий. — Сідай.

Він указав на стілець.

Ставрос застиг, ніби вражений громом. Здавалося, земля захиталася в нього під ногами. Набравши в груди якнайбільше повітря, він промовив:

— Ти кажеш, що я…

— Сідай, — нетерпляче махнув рукою старий.

Ставрос опустився на стілець, відчуваючи, як дерев’яніє все тіло. Від цього візиту він не чекав нічого доброго. Але такого й уявити собі не міг.

Старий слідом за онуком опустився в крісло з високою прямою спинкою. В його голосі почулися примирливі нотки.

— Як почуваються твої дружина та діти? Я не бачив Марію і малюків уже цілу вічність. Відтоді, як хрестили маленьку Анету.

— У них усе гаразд, — відповів Ставрос. — Старший уже ходить до школи, а меншенька перевертає все в домі догори дригом. Діти нас радують.

— Це добре. — Ледь помітна усмішка ковзнула по обличчю старого. Родина — це найголовніше. Без неї ми ніщо. Гірше, ніж бруд під нігтями.

Він раптом нахилився вперед.

— І хочу тобі нагадати: в нашій родині існує одне правило, котрого всі додержуються неухильно. Якщо виникають проблеми, то в першу чергу вони обговорюються всередині родини.

— Та я не маю жодних…

— Мовчи! Своїм безглуздим вчинком ти поставив під удар долю фірми й усього нашого дому.

Ставрос ніяк не міг второпати, про що каже старий. Схоже, в нього й насправді, як то мовиться, дах поїхав.

— Чому ти не звернувся до батька, як годилося б? А замість цього самовільно найняв цього німця, котрий пхає носа в усі наші справи. Ти хоча б на хвилину замислився, коли наважувався на цей крок?

Ставрос вражено скинув угору брови. Ось воно що! Тепер зрозуміло, звідки вітер. Мова про Гумбольдта. Та звідки старий дізнався про це?

— Я намагався побалакати з батьком, — без особливої твердості заперечив Ставрос. — Я благав його хоча б щось вдіяти, проте він лише відмахнувся. Заявив, що мені не слід тривожитися з цього приводу, а краще було б іще раз перевірити квартальний звіт. Я хотів обговорити з ним це знов і знов, та відповідь була такою самою.

— Вона й мала бути такою, — прорипів дід. — Твій батько намагався тебе захистити. Це його обов’язок. Це ти й сам колись зрозумієш.

— Захистити? Від чого? Я молодший партнер і також входжу до керівництва фірмою. І моє завдання…

— Твоє завдання полягає в тому, щоб робити те, що тобі кажуть, — перервав його старий. — Твій батько знає, про небезпеку, на яку наражаються в морі наші кораблі. Ми обидва знаємо про це, і вжили відповідних заходів, щоб подолати її.

— Яких заходів? Яка небезпека? — Ставрос уперто труснув головою. Виявляється, він був єдиним, хто й гадки не мав про те, що відбувається насправді!

Архітас схилив голову.

— Хіба ти не чув про морське чудовисько?

— Чи я чув… Ще б пак! Та я вважав, що й ви не вірите в цю брехню.

— Тільки формально. Щоб нікому й на думку не спало, що це не так.

— Виходить, ви вірите, що чудовисько існує?

— Ну звісно ж!

Старий хитро усміхнувся.

Ставрос відкинувся на стільці. Раптом йому сяйнула думка.

— Виходить, усе це комедія? Звинувачення капітана в пиятиці…

— Інсценування. Фогіацис відбудеться мізерним штрафом і буде відновлений на посаді. Ми змушені були так вчинити. Можеш уявити реакцію наших партнерів і клієнтів, якщо ми визнаємо, що наші кораблі піддаються атакам морського чудовиська? Вантажоперевезення впадуть до нуля — нашим кораблям просто нічого буде возити. Катастрофа! А п’яний капітан… про ці речі не дуже-то теревенять у газетах.

— Та якщо чудовисько й насправді існує? Я думав… я гадаю, що ми маємо щось зробити.

Старий недбало махнув рукою.

— Все це давно вирішено. Не бери собі в голову, хлопче.