Читати книгу - "Привид Чорного острова"

що ми зовсім маленькі й немічні.

— А я боюся бурі, — озвався Білл, — бо то нечиста сила дмухає на землю. Такими ночами по нашому острові бродить привид.

— Це точно. Він полюбляє, коли темно, — додав Фред.

Джон, здається, нічого не чув, сьорбав каву і дивився проти себе. Білл повів далі:

— Олесь каже, що в їхній країні немає привидів. Там живуть люди і нічого не бояться. Еге ж, Мері?

— Правда.

— То давай туди поїдемо. Ти візьмеш нас із собою, Олесь?

Хлопчина говорив так щиро і з таким завзяттям, що Олесь йому відказав:

— Обов'язково.

— Хай сам спершу туди потрапить, а тоді й вас забере. А то шлюпка всіх тих, котрі бажають потонути, не вмістить, — засміявся Фред, і його тоненькі губи скривилися.

— Гадаєш, і мене шлюпка не витримає? Помиляєшся. Я обов'язково потраплю на батьківщину. Обов'язково. Інакше — для чого жити?

Знову запала тиша. Лише вітер щосили впирався г в будинок, ніби намагаючись стерти його на порохняву. Старенький будинок рипів і потріскував. Але в нього ще досить було сили, щоб устояти на місці. Джон був мовчазний і похмурий. Хто знає, може, буря навіяла спогади якісь? Може, він щось бачить в уяві своїй?

Несподівано Білл запитав:

— Тату, а тобі доводилося бачити привида? Ти так багато прожив на цьому острові.

— Ні, — буркнув Джон і підвівся з-за столу.

— А чому? — не заспокоювався Білл.

Джон вийшов з кімнати, навіть не подивившись на сина. Білл узяв Олеся за руку й потяг за собою, Мері і Фред лишилися в кімнаті. Прибираючи зі столу, Мері запитала в дядька:

— А ти чому не йдеш? Може, хочеш кави? Та я не раджу пити. Не спатимеш потім.

— Не йду, бо хочу порозмовляти з тобою.

— Знову про те?

— Знову. Ти його кохаєш?

— Мовчи, дядьку Фреде. Мовчи.

— Не мовчатиму. Я не бажаю родичатися з комуністом. Наш рід хоч небагатий, але…

— Послухай, Фреде, чому ти втручаєшся в мої справи? Ти ж знаєш, що буде все, як я схочу. Знаєш?

— Навіщо розрядила пістолет?

— Сам знаєш, навіщо. Іди спати! На добраніч. Мері вийшла з кімнати, а Фред ще лишився. Він смалив сигарети й прислухався до бурі.

Олесь не міг заснути. Мабуть, оскаженілий вітер, що свистів і стугонів, нагадав йому ті довгі дві доби, коли віч-на-віч лишився з океаном. Сон не йшов до нього, хоч уже давно минула північ. Раптом почув, як стиха рипнули двері, а коли помітив, що до нього йде Мері, затих, ніби заснув.

Мері зупинилася. Блискавка різонула темряву. Олесь помітив, що одяг на ній мокрий. Їй, напевне, було страшно й соромно. Нарешті вона перемогла себе, стала навколішки й доторкнулася до його плеча. Олесь простяг руку і наткнувся на її худорляве плече.

Мері шепотіла молитву. Олесь ледве вловлював окремі слова. Після молитви припала головою до грудей Олеся.

— Що скоїлося, мила моя? Чого ти, Мері?

— Тихше. Прошу тебе… — притулила вона до його вуст руку.

— Я кохаю тебе і все життя хочу бути з тобою. Забери мене звідси. Не можу я щохвилини думати, що тобі загрожує небезпека. Я чула їхню розмову і знаю: вони хочуть позбутися тебе до приїзду Морісона. Бояться, що я вижену того жениха, коли ти будеш тут. Не вір їм. Не вір моєму батькові. Він жорстокий і страшний, коли гнівається.

— Де ти була? Чого вся тремтиш?

— На березі. Ой, страшно там. Я зіпхнула шлюпку у воду. Хвилі кинули її на берег, і від неї тепер нічого не лишилося.

— Але, Мері, твій батько обов'язково звинувачуватиме мене.

— Я скажу, що сама це зробила. Я й не на таке піду, аби тобі не загрожувала смерть, милий мій. Молюся ввечері і зранку. Прошу бога, щоб захистив тебе, щоб лишив мені єдину радість — тебе. Він буде милостивий до мене. Та…

— Що ти хотіла сказати?

— Ти не віриш у бога. Коли б вірив — він би захистив. Що я можу зробити?

— Поцілувати, — прошепотів Олесь і стиха засміявся.

Мері знову поклала свою руку йому на губи. Олесь узяв її руку в свою, підвівся з підлоги і сказав:

— Не хвилюйся. Запевняю тебе — все буде гаразд. Мила моя дівчинко, я поїду звідси лише разом із тобою. Ти навіть не знаєш, що буде завтра. Даю тобі слово — вони будуть мене прохати лишитися на острові. Не бійся за мене і не ходи сама вночі. — Олесь хотів поцілувати Мері, але вона знову припала головою до його грудей.

— Вони жорстокі. Не вір їм! Вони зрадливі й підступні. Це великий гріх, що я так говорю про свого батька і дядька. Але це правда і її знає бог.

Мері причаїлася. Їй було приємно і тривожно.

— Мені бог не простить, що я прийшла до тебе вночі. Я молитимуся до ранку, проситиму його милості.

Притулившись до юнакової щоки, вона рвучко підвелася й вийшла.

Олесь випростався на підлозі. Ноги його впиралися в стіну. Білл спокійно дихав і щось шепотів крізь сон. Буря, здалося, почала вщухати. Стомлений вітер не завивав, а зажурно і сумно зітхав, ніби шкодуючи, що океан знову лишився не подоланий і скелі стоять, як і тисячу років тому. Старенький будиночок теж неушкоджений.

Скільки зусиль витрачено марно.

Було чутно, як хвилі ще кидалися на гранітні скелі, втрачаючи силу. Промине кілька годин, і океан мирно задрімає.

Олесь не спав до ранку. Пригадалося рідне село. Зараз там косять трави. Ще із сьомого класу він почав ходити на косовицю. На луках біля Сули трави о цій порі стоять високі,