Читати книгу - "Привид Чорного острова"

соковиті. Не дуже сіножатками поженеш там — на галявинах, у гаях та левадах.

Коса в нього йшла рівно та розмашисто, траву брала при самісінькій землі. Бувало, старі косарі, що тепер лише коси клепають, навіть заздрили.

— Ну, йде Олесь! Як я, бувало, в молоді роки. Добрий косар росте. Поважатимуть люди.

Повертався додому втомлений і голодний. Мати обіймала, припадаючи до нього:

— Косарику мій, а чи дівчата бачили, як ти ручку йдеш? Може, котра вже всміхається, га?

Ще в сьомому класі вчився, а матуся вже про наречену думає. Говорить вона ніби жартома, ніби для того, щоб посміятися, але коли часто такі смішки в хаті, то вони вже й на жарт не схожі.

Якось Олесеві схотілося заспокоїти матір, і він сказав, що невісткою в неї буде Галинка.

— Ота кирпата? — запитала мати.

— Мені подобаються кирпаті, — відказав Олесь.

Після цієї розмови мати більше не говорила про наречених.

Не вийшов косар з Олеся. Потягнуло на море. А косовиці в рідному колгоспі ніколи не забуде.

Крізь вікно пробивався несміливий, щедро вимитий дощем ранок. Олесь зачекав, доки вікно дужче посивіє, підвівся, кілька разів змахнув руками, глянув на Білла. Хлопчик смачно спав. На губах грала усмішка. «Що сниться йому?» — подумав.

Одягнувся і вийшов. Сьогоднішні події можуть змінити його життя.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

На столі у великій тарілі парували смачні кукурудзяні млинці, в мисці красувалися помідори, а поряд — тоненько нарізані сир і шинка.

— Де ж твій Олесь? — запитав Джон у дочки. — Вдруге змушує нас чекати. Не будемо зважати на нього. До столу.

Мері образливо надула губи. Щось неприємне було в голосі батька. «Твій Олесь». А хоч би й так — її. То з цього хіба треба глузувати? Вона не дозволить!

Фред і Джон пішли до столу, а Мері з братом лишилися біля вікна. Так уже повелося в цій родині — після смерті матері ніхто не доторкався до їжі раніше від Мері. Навіть старий Джон дотримувався такого порядку.

— До столу — сказав! — гримнув батько, поглядаючи на Мері, на Білла.

— Їжте, а ми зачекаємо, — відказала Мері.

— Гаразд. Але нагадай йому, що сьогодні має забиратися звідси геть.

— Я знаю, ви хотіли відправити Олеся на смерть. Ви чекаєте його загибелі, мов свята. Та знайте: він нікуди не поїде звідси. — Мері дивилася у вічі своєму батькові. Погляд у неї твердий, брівки стиснуті.

Джон розумів — дочка не жартує, та вимовив про всякий випадок:

— А це не тобі вирішувати. В нашому домі є старші.

— Ні, мені вирішувати! Мені! Ви його ненавидите, а я кохаю. Тому мені вирішувати! — вигукувала. — Запам'ятай назавше, тату: Олесь поїде з острова тільки разом зі мною.

— І зі мною також, — сказав Білл. — А ви лишайтеся тут.

— Мовчати! — гримнув Джон.

— Ти нам не перешкодиш. Поїдемо звідси. Коли ви хочете, щоб Олесь загинув, то і я з ним…

— Проклинаю тебе! — гримнув Джон.

Мері остовпіла. Вона ніколи не чула цього слова з вуст батька. Стиха вимовила:

— Можеш проклинати. Ти в бога не віриш, тому він твоїх слів не почує.

Джон сидів біля столу й дивився кудись далеко в простір. Невже через цього шмаркача, через цього непроханого гостя утратить дочку й сина? Ніколи цьому не бувати! Джон ще знайде сили, щоб упоратися з тим чужинцем. А дочка поплаче та на тому все й скінчиться. Ой, ні — не скінчиться. Знає він її. Знає, бо в неї — його вперта вдача.

Мері стояла біля вікна й дивилася на долину — чи не з'явиться Олесь?

Фред смакував млинці й не втручався в розмову. Лише вряди-годи ядуче всміхався і щось мугикав собі під ніс. Нарешті й він не втерпів:

— Кажуть, у них немає буржуїв, а Олесь поводиться ніби панок. Живеться йому в нас добре, їсть на дурничку…

Фред не закінчив свого. До кімнати зайшов Олесь, привітався і попрохав пробачення, що спізнився. В куток Олесь кинув пакунок, загорнутий в брезентину. З того, що в кімнаті запала тиша, зрозумів: тут говорили про нього.

Мері запросила Олеся до столу й присунула до нього мисочку з млинцями, поклала сиру і шинки.

Їли мовчки. Коли перед Джоном спорожніла миска, звернувся до Олеся:

— Що ти нам сьогодні скажеш?

— А що б ви хотіли почути? — з усміхом запитав Олесь.

— Джон хотів би почути, коли ти заберешся з острова? — спитав Фред, запалюючи сигарету.

— Ні. Не так, — втрутився Джон, — Я хочу, щоб сьогодні до вечора тебе тут не було.

— Гаразд. Це останнє ваше слово? — запитав Олесь.

— Ні, чому ж останнє, — іронізує Фред, — можеш не чекати до вечора. Бери шлюпку і їдь хоч зараз.

— Шлюпки немає. Її змила буря, — сказала Мері, — і, взагалі, ти їх не слухай, Олесю. Вони вже знають, що я з Біллом їду з тобою.

— Замовкни! — вдарив кулаком по столу Джон. — Коли шлюпки немає, то геть звідси тим шляхом, яким до нас потрапив.

— Годі! — підступила до батька Мері. — Я не дозволю знущатися над ним.

Несподівано Олесь засміявся і з насолодою слідкував, як зсунув брови Джон, як лютиться Фред. Насміявшись досхочу, Олесь зовсім спокійним голосом запитав:

— Помиляєтеся, містере Джон. Я хочу виїхати звідси зовсім інакше, ніж прибув. Чи не погодилися б ви трохи порозмовляти зі мною, сер?

Мабуть, недоречний сміх та вишукані слова Олеся вразили старого Джона. Він стенув плечима.

— Говори, тільки небагато.