Читати книгу - "Етюди про звичаї"

живилося добродійністю. У кімнаті горіли дві свічки, блимаючи в затхлому повітрі погано провітреного приміщення, мов у тумані.

Слідчий був не менш мальовничою постаттю, ніж уся ця вулична компанія. На голові у нього красувався поруділий бавовняний ковпак. Над обшарпаним коміром домашнього халата стриміла не прикрита краваткою шия, зморшкувата, почервоніла від холоду. На стомленому обличчі застиг тупий вираз, властивий дуже заклопотаним людям. Рот, як і в кожного, хто заглибився в роботу, був стиснутий, мов туго затягнута калитка. Чоло супилося, наче придавлене тягарем зізнань, які йому довелося сьогодні почути. Попіно слухав, обмірковував і робив висновки. Уважний, як лихвар, він одривав очі від книг та своїх нотаток, швидко оглядав прохача з недовірливістю стривоженого скнари і проникав поглядом у саму його душу. Позаду хазяїна стояв Лав'єн, готовий виконати його розпорядження; у своїй особі він утілював почесну охорону, він також стрічав і підбадьорював сором'язливих новачків. Коли з'явився лікар, люди на лавах заворушилися. Лав'єн обернув голову і неабияк здивувався, побачивши Б'яншона.

— А, це ти, хлопче, — сказав Попіно, потягуючись. — Що привело тебе о такій ранній годині?

— Мені треба поговорити з вами про справу однієї особи, і я боявся, щоб ви не відвідали її раніше, ніж я приїду.

— Ну, дівонько, — мовив слідчий, звертаючись до низенької гладухи, яка стояла перед ним, — якщо ви не скажете, що там у вас за клопіт, то я, мабуть, і не здогадаюся.

— Розповідайте швидше, — підігнав її Лав'єн, — не затримуйте інших.

— Я, ласкавий пане, торгую на вулиці городиною та зеленню, — зважилася нарешті заговорити жінка, почервонівши і стишивши голос, щоб її чули тільки Попіно та Лав'єн, — у мене щойно народилося мале, і я заборгувала годувальниці. Тож я відклала трохи зі свого вбогого заробітку…

— А ваш чоловік забрав ті гроші, так? — урвав її Попіно, легко вгадавши розв'язку трагедії.

— Авжеж, пане, забрав.

— Як вас прозивають?

— Кругляха.

— А вашого чоловіка?

— Вертун.

— З Малої Банкірської вулиці? — спитав Попіно, заглянувши до своєї книги. — Він у в'язниці, — сказав він, прочитавши запис проти графи, в яку було занесене це сімейство.

— За борги, ласкавий пане.

Попіно похитав головою.

— Я, пане, не маю за що купити на продаж городини, бо вчора хазяїн забрав за комірне мої останні гроші, а не заплатиш, каже, то зараз же вимітайся на вулицю.

Лав'єн нахилився до Попіно і прошепотів йому щось на вухо.

— Ну, гаразд. Скільки вам треба на купівлю городини?

— Мені треба, ласкавий пане… бодай франків десять, щоб розторгуватися…

Слідчий кивнув Лав'єнові, той дістав з великого гамана десятифранковий білет і подав жінці. Попіно записав суму позики в книгу. Побачивши, як затремтіла торговка від радості, Б'яншон зрозумів, що вона страшенно хвилювалася, коли йшла сюди.

— Ваша черга, — звернувся Лав'єн до сивобородого діда.

Б'яншон відвів слугу вбік і спитав у нього, чи ще довго триватиме сьогоднішній прийом.

— Пройшло вже двісті, залишилося пропустити вісімдесят, — відповів Лав'єн. — Ви, пане лікарю, ще встигнете з'їздити до кількох хворих.

— Ось тобі дві адреси, голубе, — мовив слідчий, обернувшись і схопивши Opaca за руку. — Це тут близько: вулиця Сени й вулиця Арбалетна. На вулиці Сени вчаділа дівчина, а на Арбалетній у тяжкому стані чоловік, його слід би покласти до тебе в лікарню. Чекаю тебе на сніданок.

Через годину Б'яншон повернувся. Вулиця Фуар була безлюдна, почало розвиднятися. Дядько вже підіймався до себе, останній бідняк, чиї злидні підлікував слідчий, пішов додому, гаман Лав'єна був порожній.

— То як мої хворі? — спитав Попіно в лікаря, що наздогнав його на сходах.

— Чоловік помер, а дівчина викараскається, — відповів Б'яншон.

— Відтоді як жіноча рука перестала наводити лад у помешканні Попіно, воно стало схоже на свого хазяїна. Недбалість людини, заклопотаної однією владною думкою, наклала на все свій чудернацький відбиток. Скрізь лежав застарілий порох, речі застосовувалися не за призначенням, як то буває в оселі старого парубка. У вазах для квітів стриміли папери, на столах позалишалися неприбрані порожні пляшечки з-під чорнила, забуті тарілки, бляшанки з-під запалювальної фосфорної суміші, що використовувалися як свічники, коли треба було негайно щось відшукати; пересунуті меблі, купи всіляких речей і порожні кутки свідчили про те, що хтось тут починав прибирати, але тільки починав. Особливо потерпів від цього хронічного безладу кабінет слідчого, кабінет людини, яка не знала спокою, яка трудилася до самозабуття, трудилася день і ніч, усе глибше загрузаючи в трясовині невідкладних справ. Бібліотека мала такий вигляд, ніби її щойно пограбували, книжки валялися повсюди, деякі лежали розкритими одна на одній, інші попадали на підлогу спинками догори. Там-таки, на підлозі, уздовж книжкових шаф, стояли в ряд папки судових справ. Паркет не натирали вже два роки. Столи та інші меблі були завалені різними речами, що їх піднесли в дар Попіно вдячні бідаки. На каміні у вазочках із синього скла красувалися дві різноколірні скляні кулі — їхні яскраві барви робили їх схожими на якесь чудо природи. Стіни прикрашали букети штучних квітів, вишивки з ініціалами Попіно, що були оточені серцями й безсмертниками. То там, то там виднілися претензійні, ні для чого не придатні різьблені скриньки і прес-пап'є, схожі на ті, що їх виготовляють каторжники. Ці шедеври терпіння, ці символи вдячності, ці засохлі букети надавали кабінету слідчого вигляду крамниці дитячих іграшок. Добряга Попіно пристосовував дарунки до власних потреб, він засовував у них свої нотатки, старі пера та всілякі папірці. Ці зворушливі докази вдячності за некорисливе милосердя припали порохом, зблякли. Посеред безлічі дрібничок вирізнялися чудово зроблені, але посічені міллю опудала птахів і опудало прегарного ангорського кота, колишнього улюбленця пані Попіно, — то для неї постарався якийсь убогий умілець, надавши своєму виробу всіх ознак життя і відплативши цим неоціненним скарбом за невеличку милостиню. Місцевий маляр, якого вдячність змусила взятися за незвичне діло, намалював портрети пана й пані Попіно.