Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

183
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 59
Перейти на сторінку:
деталями химерних витворів закордонних майстрів того ж таки періоду. Робота Нільса Доля, 1770 рік. Але, на жаль, ця ваза більше годилася для музею.

Атож, музей… Ходячи по темних, тісних залах аукціону, я згадав про спою розмову з Калле Асплундом. На аукціон я прийшов почасти за звичкою, а почасти тому, що на цих щотижневих розпродажах у компанію облізлих котів потрапляли іноді й горностаї: срібло найвищої проби, картини XVIII століття. А серед них і Хіллестрем. Чудові речі. Звичайно, недешеві. Грошей у мене не було, але подивитись — і то втіха.

— Отже, ясно? — спитав я Калле по телефону.

— Що ясно?

— Ну, ця група «Червоний серпень», вони ж усе пояснили. Наліт, очевидно, здійснено, щоб визволити отих двох типів. Виходить, треба тільки випустити їх, і ми знову побачимо наші скарби?

— Це ти так вважаєш, а уряд міркує інакше.

— Несосвітенна дурниця. Навіть для уряду. Двоє субчиків сидять собі в Кумлі й проїдають гроші платників податків. І ось виникає нагода тихо й непомітно обміняти їх на унікальні реліквії — хіба це не вигідне дільце?

— Можна й так міркувати, — сказав Калле, — тільки уряд іншої думки. Принаймні поки що. Вони бояться за наслідки. Щоб не створювати прецедентів. Якщо ми випустимо їх, каже прем'єр-міністр, то будь-хто, скажімо, торговець наркотиками, що попав до в'язниці, вигадає і собі щось на зразок цього. Він вважає, що не можна їх випускати, інакше спалахне справжня пошесть, і впоратися з нею ми не зуміємо. І він, хоч як це прикро, має рацію. Надалі вони можуть не обмежитися крадіжками речей, а візьмуться й за людей, за кіднепінг[8].

— А який же вихід? Що станеться, якщо уряд не піде на такий обмін? Куди в такому разі дінеться корона?

— Хто знає… — Голос Калле здавався стомленим. — Та одне я знаю напевне: уряд сказав «ні». А мені дали тиждень часу. Тиждень! Якого біса!.. Вони думають, мені вистачить якихось жалюгідних семи днів. Що я за цей час устигну?

— Дещо встигнеш. Скажімо, допитати Діка. Він іммігрант. Він улаштувався працювати в музей, втерся в довір'я до Грети Лінд. І ще одна обставина: він був один у кімнаті, в якій лишили вечерю для сторожів. Мене збили з ніг і підкинули мені листа, схожого на той, що його отримав прем'єр міністр. Того листа писав іноземець, у якого не все гаразд із шведською мовою. А людей, котрі знають, чим я займаюсь, не так уже й багато. Отож на твоєму місці я копав би в цьому напрямку. І не зволікаючи.

Ось що я сказав Калле, і так я справді думав. Багато чого свідчило не на Дікову користь. Надто багато. Я згадав про його машину. Про обіди в «Театергріллені». Чи не з приятелями із «Червоного серпня» він там зустрічався? І цілком імовірно, що він зловживає Гретиним довір'ям. Хоча вона цього, може, й не усвідомлює і не замішана в крадіжці. В усякому разі, мені хотілося так думати. Я знову побачив її злякану пташину усмішку, її гарні сірі очі.

— Так-так, купуєш срібло?

Я обернувся. Це був Андерс Брун. Стомлений, змучений, із запалими очима.

— Привіт, Андерсе, — усміхнувся я. — Хочеш придбати оце горнятко? Не знав, що у вас є кошти на такі шикарні речі.

— Ні, мабуть, таки нема. Я тут, власне, тільки для того, щоб подивитися Хіллестрема. Але й він нам не по кишені. Ти собі не уявляєш, які це, по суті, крихти — всі наші жалюгідні асигнування на закупівлю нових експонатів. Коли-небудь їх не вистачить навіть на рами для картин.

— Дарма, гадаю, ти даси з цим раду. І не обов'язково ж тобі тягти у своє миле гніздечко всі золоті яєчка на світі. О, до речі… — Я озирнувся. Поблизу не було нікого, хто міг би нас почути. — Ти, звичайно, знаєш про лист?

Він кивнув.

— Учора до мене заходили з поліції. Асплунд показав фотокопії. Вони забрали з собою Діка для нового допиту. Жахлива, по суті, історія. Сьогодні, мабуть, прийдуть по Грету.

— По Грету? Сто чортів!..

— А що в цьому дивного? Цей тип, звичайно, заморочив їй голову. Їй годилося б краще розбиратися в людях. Але хтозиа, чи все тут так просто… — замислено промовив він.

— То, виходить, не Дік?

— Може, й він. А може, й ні. Зрештою, його могли змусити. Або спровокувати Грету.

— Хто?

— Припустімо, приходять до неї з «Червоного серпня» і наказують співробітничати з ними. Зробити одну послугу. А як ні — то це Дікові так не минеться.

Я кивнув.

— Можливо, все не так просто, як здається, — сказав я повільно. — Ти говорив про це з Асплундом?

— Не вдаючись у деталі, тільки натяками. Вказав на можливі варіанти. Подивимося, чого він доб'ється від Діка та Грети. Особисто я не шукаю ні винних, ні козлів розгрішення. Головне — щоб ми дістали назад експонати неушкодженими. Я так і сказав Асплундові. Випустіть з Кумли тих суб'єктів. Якщо нам повернуть корону й скіпетр, це буде непоганий обмін. Ну гаразд, мені пора. У нас нарада. Треба дійти якогось рішення.

Він усміхнувся, кволо й вимучено. І я залишився сам. Тепер ми бодай знаємо, що сталося і хто за цим стояв. Політична акція, проведена організацією з великим досвідом, яка нічим не гребує і звикла добиватися своїх цілей. І лист до мене — не просто жарт. Послухатися їхньої поради? Відступити в тінь, нехай поліція сама розбирається? Я не розумію тільки, чому мої скромні спроби розплутати цей клубок так налякали їх. Чим могли загрожувати їм мої кроки, зроблені наосліп? Я натрапив на щось, не враховане поліцією? Сліпа курка, сама того не підозрюючи, знайшла золоте зернятко?

Скоряючись установленому порядку і слухняно виконуючи вказівки світлофора, я перетнув Уденплан. Кілька східців привели мене на платформу саме в ту мить, коли підійшов довгий зелений поїзд. Засичавши, половинки дверей розсунулись.

1 ... 34 35 36 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть ходить по музею», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть ходить по музею"