Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

Народ ринув ізсередини, потім інший потік — досередини.

Бенгт Хеллер, подумав я, зненацька вийшовши з дрімоти, сидячи на м'якому сидінні. Можливо, ось вона, відсутня ланка, яка замінює або доповнює Діка. У цьому тісному колі він єдиний, з ким у різдвяну ніч неможливо було зв'язатись по телефону. І він терпіти не може Андерса Бруна, йому не подобалася виставка. Він не плекає надто ніжних почуттів до Еріка XIV, а також до його регалій. Навпаки. До того ж вони з Діком добрі друзі. Настільки добрі, що Бенгт навіть погрожував мені, вимагав дати Дікові спокій. І він, як мені відомо, не цурається політики, входив до якогось лівацького угруповання…

У цю мить він і з'явився. Сів якраз навпроти. Спершу я не впізнав його.

— А, Хуман? Оце то зустріч. Ви теж були на аукціоні? Мені здалося, я вас там бачив.

Тут я його нарешті впізнав. Анд. Мугенс Анд. Шеф відділу інформації в Національному музеї. Той самий зелений плащ, але тепер ще й хутряна шапка і шарф, обмотаний навколо горла. Людина, яка не бажає ризикувати. Він утупився в мене своїми круглими карими очима і знову став схожий на бульдога з обвислими щоками.

— Так, я частенько заглядаю на розпродажу. Трапляються іноді чудові речі. Ну, а як справи в музеї? У вас ніяких здогадів? Про всю цю історію? — спробував я почати розмову.

— Здогади здогадами. Вони, звичайно, є в кожного. Але я краще промовчу. Хоча поліції годилося б зазирнути декому в гаманець. У кого він не дуже повний, тому важче встояти, — сказав він, лукаво підморгуючи мені. Більше він, очевидно, говорити не збирався.

— Кажуть, ви під час війни були учасником руху Опору? І, певно, маєте що розповісти?

Я закинув вудку, спробував викликати його на щирість. Може, згадавши про воєнні роки, я зумію розворушити його. Так принаймні мені подумалося тоді в метро.

— Нічого особливого не було, — відрубав він і втупився в темне вікно. — Про це й згадувати не хочеться. От я й приїхав. Бувайте!

Що ж, я міг його зрозуміти. Не так уже й весело згадувати, що відбувалося під час війни на окупованій території. Хоча він, здається, надміру відлюдкуватий. А от його слова про гаманці не позбавлені інтересу. Це прозвучало як натяк. Одначе що він мав на увазі? Шантаж?

Тут може бути чимало варіантів, вирішив я, підводячись із сидіння, коли поїзд, уповільнюючи швидкість, підходив до Старого міста. Різна рибка метушиться в цій сітці. Калле варто про це подумати.

Завулками я подався до Естерлонгатан, сподіваючись, що мені пощастить застати Скіпку Стремберга. Він досі вже мав би знайти якісь ходи для розв'язання нашого кросворда.

І я справді застав його. Мені пощастило. Тільки-но я торкнувся дверей його крамнички, як вони відчинились.

Всередині було темно. Він, очевидно, не палив марно електрики, а знайти дорогу в нижні поверхи на Естерлонгатан не зуміло б ніяке сонце.

За ширмою почувся шурхіт, і з'явився Скіпка.

— Слухаю, — коротко кивнув він. — Чим можу служити?

— Не впізнаєш? — Я сів на обертовий стілець із прогнилим шкіряним сидінням.

— А, Юхане, сто чортів! Прошу, прошу. — Скіпка говорив квапливо, нервуючись, і мені весь час здавалося, ніби він дивиться через моє плече, ніби стежить за кимось крізь вікно, когось боїться. — Заходь до кімнати.

Він відсунув ширму, кинув сторожкий погляд на вулицю і показав на просиджене крісло біля маленького віконця, що виходило в темний і похмурий двір.

— Сідай, друже. Зараз я дам тобі випити.

Я не заперечував, бо хотів примусити його говорити. А щоб розв'язати йому язик, не було кращого засобу, ніж скляночка спиртного. Це я знав з досвіду.

Він приготував содову й дві склянки, потім сів у таке саме крісло, як і я. Налив у склянки коньяку місцевого виробництва. От уже чого я справді терпіти не можу! Проте мета виправдовує засоби, як уже не раз траплялося в світовій історії.

— Отже, вирішив зайти, — почав він обережно, дивлячись на мене через склянку.

— Я тільки на хвилину, подивитись, як ти живеш. І запитати, чи ти не розвідав чогось нового.

— Тобі б усе новини. Кому новини, а кому й ні, — таємниче сказав Скіпка і вихилив склянку. Кістлявий борлак сіпнувся на його худій шиї. — Ясна річ, деякі чутки доходять.

Він, видимо, щось від мене приховував. В усякому разі, поки що. Сидів і чекав мого наступного ходу.

— А за цей час багато чого сталося, — зайшов я з другого боку. — Поліція декого підозрює, і в музеї кажуть, ніби скоро історія з крадіжкою проясниться.

— Кажуть, проясниться? Он як… Ні, Юхане. Тут справа серйозніша, ніж ми з тобою думаємо. І я б радив тобі триматися якомога далі. Інакше ти можеш здорово обпектися. Твоє здоров'я!

Цікаво, думав я, відпиваючи ковток поганючого гіркого пійла. Це уже втретє. Втретє за кілька днів мені дають одну й ту саму пораду. Триматись якомога далі, не лізти куди не слід.

— То ти нічого й не довідався?

— Хіба я тобі не сказав? — посміхнувся Скіпка. — Я знаю те, що знаю, і за це комусь доведеться платити. Коли настане час. Але ти ж розумієш, у мене нема поважних причин базікати про свої скромні пошуки. Припустімо, я знаю, де коштовності. Але навіщо мені розповідати тобі про це? Щоб грошики від страхувальної компанії дісталися тобі? З мого боку це був би не дуже вдалий хід, га?

— Правду кажеш, — мовив я. — Але ж минулого разу ми домовились. Я буду тільки посередником, і ризик для тебе трохи зменшиться.

— Є й інші варіанти. — Він знову загадково посміхнувся. — А саме: я зв'язуюся з тими хлопцями, як то кажуть, анонімно, і вони платять, щоб я не пішов у поліцію. Про це ти не подумав?

— Ні, про це я не подумав.

— Отож-бо. Ніхто не думає про те,