Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

– Роздивимось, коли підійдемо ближче, – повторив стрілець, ухилившись від відповіді. Клацаючи підборами, він пішов через смуги, що вели на схід, до свого багаття.

Сюзанна подивилася на Джейка й Едді та знизала плечима. Вони відповіли їй тим самим… і хлопчик зайшовся веселим сміхом. Сюзанні подумалося, що зазвичай малий поводився так, наче йому щонайменше вісімнадцять, а не одинадцять років. Але від того сміху він здавався дитям, якому невдовзі виповниться десять, і Сюзанні це страшенно подобалося.

Зиркнувши на Юка, вона побачила, що той дивиться на них найщирішим у світі поглядом і намагається стенути плечима.

Вони з’їли загорнуті в листки делікатеси, які Едді називав стрільцевими буритосами. Що більше сутеніло, то ближче вони підсувалися до вогню й підкидали в полум’я дров. Десь на півдні час від часу гукав птах. Ще ніколи в житті Едді не доводилося чути настільки самотнього крику. Вони майже не розмовляли між собою, та й не майже – взагалі ніколи не розмовляли о цій порі, збагнув Едді. Неначе час, коли світло й темрява мінялися на землі місцями, був якийсь особливий і чомусь позбавляв їх потужного відчуття єдності, яку Роланд називав ка-тетом.

Джейк підгодовував Юка, даючи йому шматочки сушеної оленини зі свого останнього згортка. Сюзанна сиділа, схрестивши вкриті шкіряною накидкою ноги, на своїй скатаній постелі й мрійливо дивилася у вогонь. Роланд лежав, спираючись на лікті, й дивився в небо, де хмари майже розсіялися і крізь них прозирали зорі. Едді й собі підвів погляд і побачив, що Старої Зорі й Старої Матінки вже нема, їхні місця у небесному склепінні посіли Північна зірка і Велика Ведмедиця. Можливо, це і не його світ, адже в його світі немає автомобілів марки «такуро», «Монархів із Канзас-Сіті» й забігайлівок із назвою «Боїнг-боїнг бургери», але Едді хотілося думати, що його світ десь поряд. «Може, цей світ межує з нашим», – вирішив він.

Коли десь віддалік знову закричав птах, Едді теж звівся на лікті й глянув на Роланда.

– А пам’ятаєш, ти хотів нам щось розповісти? Моторошну історію своєї юності. Сюзен, так, здається, звали ту дівчину?

Якусь мить стрілець не відривав погляду від небесного склепіння, і Едді подумав, що тепер настала черга Роланда витати в хмарах. Але потім він подивився на своїх друзів, і погляд у нього був навдивовижу покаянний і тривожний.

– Не подумайте, що я морочу вам голови. Але чи дасте ви мені ще один день на обдумування? А може, щоб вони мені наснилися, знадобиться ще одна ніч. Це давні справи, мертві справи, але я… – він у розпачі розвів руками. – Деякі справи навіть після смерті не спочивають з миром. Їхні кістки волають з-під землі.

– Це привиди, – сказав Джейк, і в його очах Едді побачив тінь жахіття, яке він пережив у будинку в Датч-Гілі. Того жахіття, яке навалилося на нього, коли Охоронець Дверей вийшов зі стіни і потягнувся до нього лапою. – Іноді привиди існують. Іноді вони повертаються.

– Так, – погодився Роланд. – Іноді існують, іноді повертаються.

– Краще не треба наганяти страху, – сказала Сюзанна. – Часом, коли ти знаєш, що зараз буде непереливки, краще сісти на коня й пуститися галопом.

Ретельно зваживши ці слова, Роланд підвів на неї очі.

– Завтра ввечері, коли розпалимо багаття, я розповім вам про Сюзен. Клянуся іменем батька.

– А нам потрібно це чути? – зопалу спитав Едді. І сам здивувався, що ці слова зірвалися йому з вуст, бо він як ніхто інший цікавився минулим стрільця. – Тобто якщо тобі болить, Роланде, то, може, не варто…

– Я не певен, що вам треба це чути, але впевнений, що мені конче потрібно розповісти. Наше майбутнє – це Вежа. І щоб іти до неї з чистим серцем, я мушу якомога надійніше поховати своє минуле. Розповісти геть усе мені забракне сил, бо в моєму світі навіть минуле не стоїть на місці, речі у ньому міняються місцями. Але ця одна-єдина історія заступить собою решту.

– А це вестерн? – раптом спитав Джейк.

Роланд здивовано глянув на нього.

– Я не розумію, про що ти, Джейку. Так, Ґілеад – це баронія Західного Світу[7], Меджис також, але…

– Вестерн-вестерн, – підтакнув Едді. – Усі Роландові історії – це вестерни, – він ліг і натягнув на себе ковдру. З заходу й сходу до його вух долітало слабке бурмотіння тонкоходу. Він понишпорив у кишенях, шукаючи набоїв, які дав йому Роланд, і вдоволено кивнув, коли намацав потрібне. Напевно, вночі він зможе спати без них, але завтра вони точно йому знадобляться. Гульки на платній дорозі ще не скінчилися.

Сюзанна нахилилася над ним і поцілувала в кінчик носа.

– Спатоньки, любий?

– Угумсь, – сказав Едді, підкладаючи руки під голову. – Не щодня мені доводиться проїхатися на найшвидшому у світі потязі, знищити найрозумніший у світі комп’ютер, а потім дізнатися, що всіх людей викосив грип. І все це, прошу зазначити, до обіду. Та від такого хто завгодно втомиться, – Едді всміхнувся й заплющив очі. Сон зморив його з усмішкою на устах.

Йому снилося, що всі вони стоять на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці, перед невисоким дощаним парканом, за яким простирається пустир, порослий бур’яном. На них був дивний одяг Серединного світу – пістряве вбрання з оленячої шкіри, старі сорочки, що так-сяк трималися купи завдяки булавкам і шнуркам. Але жоден із перехожих, що поспішали Другою авеню у справах, не звертав на них уваги. Ніхто не помічав, що в Джейка на руках пухнастик-шалапут, а дорослі озброєні до зубів.

«Бо ми привиди, – подумав Едді. – Ми привиди, що не покояться з миром».

Паркан був обклеєний афішами. Одна повідомляла про тур «Секс Пістолз», знову об’єднаних (Едді всміхнувся про себе, бо думав, що вже хто-хто, а «Пістолзи» ніколи не об’єднаються після розпаду), інша – про якогось коміка, Адама Сендлера, про якого Едді в житті не чув, а третя – «Чаклунки» – про малих відьом. Саме на цій афіші темно-рожевими літерами кольору літніх троянд було написано:

Ось той ведмідь страхітливий!

В очах його світ весь вразливий.

Що було, що є – таємниця,

Між ними чекає на тебе вежиця.

– Он вона, – сказав Джейк, показуючи кудись пальцем. – Троянда. Посеред пустиря. Вона чекає на нас.

– Так, вона чарівна, — сказала Сюзанна. А потім показала на табличку біля троянди, повернуту лицем до Другої авеню. Голос і погляд у Сюзанни були тривожні. – А з тим що робити?

На табличці зазначалося, що дві компанії, «Будівельна компанія Мілза» і «Нерухомість Сомбра» на місці, де росла троянда, планували звести житловий комплекс «Затока Черепахи». Коли? НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ – туманно