Читати книгу - "Шалені шахи"

— Стривайте, княгине, зачекайте з вашими прожектами хоча б на хвилину й поясніть, хто розповів вам про ці грандіозні плани?! — мовив нарешті князь, збившись у підрахунках збитків. — Мій батько і мій братик почили в Бозі ще до вашого народження. Навіть я ніколи не чув про всі ці плани...

— Та що ви таке кажете, дядечку! Невже ніколи не чули?!

— Ні сном, ані духом!

— Ну що ж... Так, на жаль, я народилася, коли вони обидва вже полишили цей світ. Однак лишилися ж записи, креслення, плани та інші папери!

Василь Костянтинович на мить набурмосився: не для того ж відкладали грошик до грошика його батько й братик, щоб ця дурнувата їх отак запросто розтринькала... Уголос же мовив:

— Це все добре, але ж заради здійснення всіх цих ідей ви пішли на величезні витрати... Так всі гроші витратити можна.

— Ви помиляєтеся, дядечку, — чарівливо посміхнулася княгиня. — Всі витрати, здійснені на благі справи, сторицею повернуться в мої скрині. Якщо розбагатіють мої піддані, розбагатію й я сама.

— От дивлюся на вас, Олено Іллівно, і думаю: до чого ж ви ще молоді й гарні! Вам би знов заміж вийти і спадкоємчика народити... — зненацька перемінив тему князь.

— Ні, дядечку, не хочу більше випробовувати долю.

Княгиня миттю посумнішала й немовби поникла.

— Чого ж отак?..

— Усі, хто був зі мною поруч і кого я кохала, — усі повмирали. Не бажаю більше пережити такого жахіття! От якби...

— Що?

— Якби був би живий синочок мій, я була б щасливою. Управляв би він усіма моїми маєтками, а я б...

«То от чого тобі не вистачає, голубонько!» — подумав Василь Костянтинович, ледь стримуючи самовдоволену усмішку. Отже, правим він був щодо синка...

— А хто вам сказав, княгине, що синок ваш помер? — немовби між іншим поцікавився князь.

— Матінка сказала, — і сполотнівши від спогадів, що відразу нахлинули, готова розплакатися Олена піднесла руку до очей.

— А я чув, нібито живий він...

— Щ–о–о?!

Вона навіть схопилася на ноги від несподіванки, мимоволі схопившись за серце.

— Чув, що живий синочок ваш, — повторив Василь Костянтинович і хитро примружився.

— Як таке можливо?!

— А ви могилку синочка знайшли?

— Ні!..

— Ну от, бачите, — князь пересмикнув плечима. — Якщо ж немає могилки, то людина, імовірно, жива. І росте в якійсь чужій родині.

— Ні, дядечку, могилки я не знайшла, — Олена опустилася на місце. — Не знайшла могилки, вірно. Але ж я в усіх про все розпитувала, й ніхто нічого не знає!.. А був би синочок живий, я б довідалася про це.

— То все ж таки немає могилки? Чи ви навіть не шукали?.. — Василь Костянтинович насторожився.

— Матінка сказала, що немовлятко померло нехрещеним, от і поховали його за цвинтарною огорожею. Тому й не збереглася могилка. Але якщо...

Княгиня уп'ялася в дядька божевільним поглядом і тихо прошепотіла:

— Якщо тільки живий він, буду його шукати! От і школу цю збудую... Я думаю от що: зроблю добро — тоді й синові моєму таке вгодне Богові діяння добром відгукнеться.

«От же ж відьма проклятуща, розорити мене надумала, добро все розтринькати!» — розсердився Василь Костянтинович, але нічим не виказавши істиного свого стану, мовив спокійно:

— Чув я, племіннице, що синочка вашого викрали...

— Невже викрали?! — княгиня знов схопилася за серце.

— Ну так, викрали. І слід викрадачів начебто загубився десь біля Дубна. Хочете, разом шукати станемо?

— Ні, дядечку, дякую, але якщо синочок живий, я його сама знайду.

«От і добре, от і славно! Попалася, голубонька, у моє сильце», — зрадів Василь Костянтинович. Залишається терміново доручити Дем'яну дізнатися, які землі й кому були відписані того самого року... Неодмінно! Терміново!!!

Дубенський замок, літо 1574 року

Служники вже полягали спати, коли пізно вночі у двір Дубенського замка влетіла княжа карета. Коні були в милі, сам Василь Костянтинович занадто збуджений... Недобре це, ох, недобре!

Буквально киплячи від злості, князь влетів у свої покої й насамперед довідався, чи знайшовся нарешті Дем'ян? Перелякані служники підтвердили, що юнак прибув до замку буквально через пару годин після від'їзду в Острог самого Василя Костянтиновича й відтоді нікуди не відлучався. Очевидно, вони випадково разминулись у дорозі. Тоді князь велів негайно привести до нього «цього ледаря, якого хіба що за смертю посилати».

Усе ще напівсонний парубок з'явився незабаром, поштиво вклонився й запитав, у чому, власне, річ? Трохи охолонувши через його покірливість, Василь Костянтинович запитав все–таки доволі сухо:

— Чи посилав я тебе в Острог, щоб ти дослідив записи в господарських книгах про роздачу острозьких земель у період між 1554 й 1555 роками?

— Так, ваша милосте.

— Чи виконав ти моє доручення?

— Як можна було ослухатися вас, мій пане?! Я саме збирався після повернення доповісти вам, але ж ви самі відбули...

— Ну, от я й повернувся. Тож доповідай, про що ти там довідався.

Дем'ян, у якого була просто феноменальна пам'ять, розповів, що за ці роки дарчих на землі князів Острозьких було виписано рівно п'ять, потім бадьоро перелічив усі подробиці по чотирьох випадках дарування земель.