Читати книгу - "Діти морських туманів"

болю. Одною-єдиною фразою він виставив на безжальне світло те, що вже багато днів було моєю надією і моєю постійною турботою.

«Твій норвежець…»

«Але ж він нічого не сказав мені, діду! Багато тижнів промайнуло, відколи він повернувся до Булоні, тисячу разів Ян мав нагоду зі мною побалакати. А він мовчить — ні пари з уст!.. Я навіть сама тепер не знаю, що почуваю до нього. Він ніби став для мене надто близьким, розумієш? Настільки увійшов у моє життя, що займає в ньому майже таке саме місце, як Гійом. А тепер, коли Гійом збирається одружитися і вже тільки одною ногою тут, а другою там, у Рейд'єрі, я знову почуваю, як потрібен мені Ян. Хіба це тільки з любові?..»

З великої сусідньої кімнати долинало сонне белькотіння Марінетти, і ми не наважувалися говорити вголос. Лишалися жести… Тепер уже ми обоє качали крихти по столу — у такт своїм повільним і важким думкам. Нарешті Капітан кинув на мене скоса поверх окулярів лагідно-співчутливий погляд:

— Не щодня молодій дівчині дістаються троянди без колючок, правда, Фанні?..

Конче треба перебороти хвилювання, взяти себе в руки. Я зриваюся з місця, хапаю купу брудних тарілок.

Де поділися ви, прості й ясні колишні дні? Ян у цій самій кухні… Заставши якось мене тут, коли я мила підлогу, він схопив ганчірку і, щиро всміхаючись, почав відступати задки й витирати свої сліди на вогких кахлях. «Ну от, тепер ви задоволені, сувора господине?..» Я теж від щирого серця сміялася. А він по-змовницькому підморгував мені. Наша дружба тоді саме зароджувалася. А нині!..

Через хвилину я побачу Яна, він роздмухуватиме жар у каміні…

Спершись ліктем на камін, нагнувши голову, він пильно дивиться на язики полум'я. Тільки вони й освітлюють кімнату: щоб Марінетта швидше заснула, Ян погасив усі світильники. На канапі в кутку видно маленьку нерухому постать, обернуту до стіни. Так минають хвилина за хвилиною: Ян стоїть так само нерухомо, я сідаю біля нього, перед каміном. Сутінки, тиша. Тиша, перейнята запахом дров, що горять у каміні, і старого сільського дому, який так багато бачив на своєму довгому віку. Тепла й лагідна тиша довкола сонної дитини, що могла бути й нашою, Яновою і моєю…

Котра вже година? Капітан спинився на порозі вітальні, прошепотів нам звідти: «На добраніч» і рушив до себе в кімнату. Марінетта, мабуть, заснула міцно.

Навіть випадкова машина, що з гуркотом промчала через Фовемберг, не порушила цієї сонної тиші. Зрештою я підвелася і, нахилившись над дівчинкою, замилувалася чарівним її личком, обрамленим густим волоссям, тонким, як павутиння бабиного літа.

Ян підійшов і теж нахилився над Марінеттою. Його плече торкнулося мого.

— Чи ти, вкладаючи Марінетту, поцілував її, як веліла Крістіна? В обидві щічки, в лоб і в кінчик носа? '

Ян тихо засміявся:

— А тобі не віриться, що норвежці теж уміють цілувати дівчаток?

А я повернулася та й бовкнула:

— А звідки ж мені знати?

Не встигли ці слова вихопитися в мене, як я уже розгнівалася за них на саму себе. Підійшла до крісла й сіла, підібгавши ноги. Ян теж умостився на своєму звичному місці біля каміна і лукаво підморгнув мені, хоч ці його підморгування дедалі більше дратували мене. Та цього разу — чи, може, я помиляюся? — мені здалося, що в лукавому блиску його очей прозирала якась тривожна цікавість.

— О, це дуже легко узнати, Фанні… А ти, може, шкодуєш, що тебе ще не цілували?

— Дурень! — чітко й виразно відрубую я.

Між нами запала коротка й напружена тиша, потім Ян тихо свиснув з утіхи:

— Овва, впізнаю тебе…

В голосі його чулася полегкість.

Мене це все-таки, мабуть, дійняло до живого, бо я не втрималась і запитала:

— А Інгвільд? її ж ти цілуєш, уявляю собі! Вранці, увечері, коли вона повертається з гостей, коли самого тебе не буває кілька днів, коли…

— А Гійом? Хіба він тебе ніколи не цілує?

Я аж підстрибнула на місці. Чи Ян не розуміє, чи каже це навмисне?

— Ми з Гійомом не те саме, що ви з Інгвільд! Ти це дуже добре знаєш!

— Авжеж, — погодився він сумно. — Справді, не те саме.

…Незабаром Ян знову від'їжджає до Булоні. Він ходить похмурий. Я теж. Він відмовчується. Я теж. Такого між нами ніколи не бувало. Сперечалися, розмовляли підвищеним тоном, — таке траплялося, але щоб отак раптово увійти в якийсь ніби густий туман, де ми ледве розрізняємо одне одного, — ні, такого ще ніколи не бувало!..

Провівши його аж до шляху, я ще трохи постояла, дивлячись, як видирається на гору його мотоцикл і поволі даленіє, ніби поринаючи в густу пітьму.

Для мене наче перегорталася ще одна сторінка мого життя.

Ніч була тепла, квітли кульбаби, розпускалася гліцинія, а мене кидало в дрож…

Розділ восьмий
«НУ ГОДІ, ФАН, НЕ ЖУРИСЬ, — ХІБА ЦЕ
ТАКА ВЖЕ БІДА, КОЛИ ТЕБЕ ЛЮБЛЯТЬ!»

— Скажи, Фан, чи ти думала, що в тебе може хтось закохатися?

Услід за Гійомом я саме переходжу, обережно балансуючи, мов еквілібрист на канаті, маленьку річечку Курс, — вона перерізає луки, де ми зараз прогулюємося з братом. Ох, цей Гійом, знайшов час коли питати про таке!.. Я ставлю ногу трохи далі вліво, і вузенька дошка-кладка небезпечно погойдується підо мною. З розгону я все-таки встигаю вискочити на берег, інакше не уникнути б мені купелі,— ноги у всякому разі я б замочила.

Кроків за десять попереду Гійом, стоячи до мене спиною, милується верхівками тополь, що тремтять у пестливому надвечірньому мареві.

— Іншим