Читати книгу - "Вийди і візьми"

class="book">Повітряні кулі були домівками, де мешканці проводили вільний час. Лагідними ночами домівки висіли під кронами дерев, мов велетенські гнізда казкових птахів. На землю опускалися тільки для того, щоби здійнятися в повітря. Коли куля йшла вділ, зелень землі розступалася, вивільняючи місце, необхідне для того, аби здійснити посадку. Коли куля неквапно злинала ввись, зелень сходилася знову, і майданчик зникав. Коли куля стояла на землі, в її середину зазирали мальви і соняхи, мов старші брати і сестрички в колиску до немовлятка.

Бранч мешканців міста складався з виваженого поєднання смачного і корисного. Вегетаріанська за своєю природою душа мешканця міста вдовольнялася плодами — яблуками, грушами, бобами картоплі: варто було доторкнутися до гілки, як духмяний плід, стиглий і соковитий, від’єднувався, лягаючи в човник долоні. Мешканцям міста не було потреби постачати фрукти з далеких країв та неблизьких континентів — як баглося екзотики, досить було зірвати замість яблука манґо, що, стигле-престигле, мало запах і присмак ялинової живиці. Всі форми диктату і примусу наперед було вилучено з задуму, згідно з яким облаштовувалися місто й життя, що без надмірностей точилося в ньому.

Як хотілось яйця, воно ще теплим осідало в долоню з якої-небудь курки або перепілки, що пролітала, затримуючись на мить, аби знести його на бажання мешканця міста — тут усе діялося за потребою, тож відзначалося свіжістю, завдяки якій мешканці міста не знали сальмонел і лістеріозів. Потрусивши над мисочкою з візерунком у стилі японської графіки колосок і наливши з глечика пінистого молока, мешканці міста отримували мюслі, не називаючи їх небесними лише тому, що по-іншому вони й не могли смакувати. Між мешканцем і довкіллям установилася дивоглядна гармонія. Відчувши бажання мешканця, колосок пнувся вгору, ріс і стрункішав. Втім, кожний мешканець і сам міг опуститися до потрібного рівня, тож і виходило, що линули вони назустріч одне одному, зустрічаючись десь посередині у цілковитій злагоді.

Як праглося меду, якого час до часу таки кортіло, мешканець міста звертався до вартових бджіл, після чого з вулика вилітав рій, даючи можливість викрутити на центрифузі жадану порцію, після чого бджоли поверталися, вартові ставали на свої місця обабіч від входу — з тих самих міркувань гармонії та аж ніяк не з необхідності боронитися: мешканцям міста, які втручалися в її триб не більше, ніж дозволяла гармонія, природа віддячувала сторицею.

Мед мастився на покраяний скибками хліб, запікався на козячому сирі, зрештою, споживався, зачерпнутий з бокатого слоїка. Любов’ю користувалися різні сорти: липовий мав присмак м’яти, і коли мешканець міста бажав його, вже напередодні цвіла липа і бджоли збирали нектар. Був каштановий і конюшинний, трояндовий і ріпаковий, соняшниковий і лісовий, помаранчевий і евкаліптовий. Ріпаковий нагадував крем, а лісовий стікав густо-рідкою живицею, бурштиновіючи на світлі.

У склянці молока і загалом у здоровому харчуванні і філософському трибові, прічному метушні та стресу, полягав рецепт життя, що не знало ні кінця, ні початку. Якщо в інших містах парадигма граматичного часу налічувала три та більше, доходячи до шістнадцяти форм, у цьому місті, де часу, як уже згадувалося, не існувало, єдина його форма була тому прекрасним свідченням. У такі миті в повітрі пролинали корови, і мешканці міста наповнювали горнята теплим питвом, над яким здіймалося шумовиння. Праглося молока козячого чи й овечого, то, цілком природно, виринала коза або вівця. Невживання кумису не означало, що мешканцям міста не бачився луг, на якому гарцювали гніді й вороні комоні та цвіла, обсипана білими пампухами, калина.

Мешканці міста, яких завше цікавило, що діється на світі, залюбки читали. Скоро простягали руку, як із кіоска з’являлась зустрічна, подаючи найсвіжіший випуск зі стрічками новин, що друкувалися великим кеґлем, а перша літера завше була прикрашена вигадливою віньєтою. Літери самотужки пристосовувалися до особливостей зору, завдяки чому не потребувалося окулярів. Так само віддалялися або наближалися об’єкти навколишньої дійсності, які в очах мешканців були суб’єктами, купно з деревом, травинкою та покрапкованою зозулькою.

Від випуску до випуску основна барва, якою було виконано літери, змінювалася, її увиразнювали численні інші, якими робилися лінії шпальт, заголовки статей, малюнки та фотографії. Природного походження, вони не забруднювали довкілля, а папір виготовлявся без застосування хлору. Після прочитання повідомлення розчинялися, як і матеріал, на якому їх друкували. Кожний мешканець по кілька разів устиг побути випусковим редактором, тому ні змістове наповнення повідомлень, ні зовнішній вигляд нікого не знуджували.

Новини в газетах не старіли, смакуючи так само свіжо, як молоко, картопля, інжир. Споживання рисинок-літер, макаронів-слів, смакування спаґеті-речень ошляхетнювало. Не менше за газети мешканці міста шанували витончену поезію та вибагливу прозу. Від доброго вірша повітряна куля непомітно підносилася на дюйм вище, ніж перебувала до того, а великі романи затягували на дні й місяці. «Наше життя — наче роман, який ненастанно пишеться», — казали мешканці міста під враженням від щойно прочитаного.

Мешканці інших міст, де траплялися жахливі повісті й кепські вірші, стогнали під необхідністю читати літературу, яку їм накидали як не в той, то в інший спосіб. У деяких містах за відмову визнавати таку базгранину великою винуватців спершу соромили, тоді прив’язували до стовпів, нещадно сікли або й побивали камінням на зловтіху бездарним авторам. Один мешканець уклав з цього приводу трактат, у якому зв’язок між триванням життя і світлотою настрою, що вимірювалася за особливою люмінісцентною шкалою, переконливо ставив у залежність від того, що читають мешканці того чи того міста.

Розгорнені у формі трактату міркування опиралися на вояж, здійснений у сусіднє і ще кілька віддаленіших міст, куди міського посланця вирядили колективно, а міський банк — єдиний, що існував у місті, адже в інших не було потреби — видав із заклечаного віконечка валюту в кількості, необхідній для успіху подорожі. Банк розташовувався в громадській повітряній кулі та існував лише для обслуговування тих, хто вирушав за кордон, яким уважалося все, що не було містом. Решту часу, тобто майже завжди, банк був музеєм чужинних валют з експозицією банкнот і монет передусім тих міст, що їх відвідали мешканці, а також знайдених під час розкопів та експедицій. «Кленовий листок, — тлумачив музейний ґід. — Це Канада. А це — листок каштана звичайного. Такими монетами користуються в королівстві Кия, Щека, Хорива і сестри їхньої Либеді. Ось ведмедиця, яка спинається — ласунка! — на шовковицю. Це — обігова