Читати книгу - "Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев"

в’їхала карета. Грюкнули двері, і в кімнату слідом за Кампанеллою ввійшов Мазаріні в скромній сірій сутані.

— Його превелебність, — сухо сказав він, — кардинал Рішельє, котрий відає про ваше, Сірано де Бержерак, прибуття, висловлює вам щиру вдячність за виконання його важливого доручення і, як головнокомандуючий французькими військами, наказує вам негайно відбути в полк, у роту гас конці в де Карбон де Кастель-Жалу і взяти участь у боях проти іспанців поблизу Арраса. До речі, майте на увазі, що кульову рану одержали в нашій діючій армії, а не в Італії, де ви, чуєте, ніколи не були.

— Монсеньйоре, — звернувся до Мазаріні Кампанелла. — Я тривожуся за стан здоров’я мого пацієнта, якому поки що навряд чи варто сідати в сідло й брати шпагу…

— Його превелебність, отче Фома, має іншу думку, суть якої я щойно виклав. А тепер про вас і про лист найсвятішого папи Урбана VIII, який ви повинні вручити Рішельє. Кардинал потурбувався, щоб ви зробили це у відповідній обстановці в Луврі, де його величність король Людовік XIII у присутності всіх дв’рських дасть вам особливу аудієнцію.

Сірано підхопився:

— Я готовий бути в лавах гасконців і поквитатися з іспанцями, яким не прошу випущеної з-за рогу кулі у вічному місті.

— Не забувайте, Бержерак: не там, а на східній околиці Франції, — резонно зауважив Мазаріні. — В боях поблизу Музона.

— На схід од Франції, — поправив Сірано. — За Музоном.

— Стривайте! — вигукнув Льобре, який щойно зайшов до кімнати. — Ми їдемо разом. Я також вступаю в роту гасконців!

12. ГАСКОНЦІ

Ні, краще вітром мірять сили,

Останню мить борні віддать,

Аніж сидіти дома й квилить

Та рани гірко рахувать.

Міцкевич

Іспанці міцно трималися за завойовану ними частину Нідерландів. Найважливішою їхньою фортецею був Аррас.

Високі кам’яні стіни із зубцями і червоні черепичні дахи, що виступали за ними, відкрилися перед поглядами Сірано і Льобре, коли вони під’їжджали до району облоги на куплених спеціально для цього походу конях.

На передньому плані виднілися табори французьких військ, що огинали місто, — здавалося, тут безліч білих, сірих, голубих наметів, візків маркітанток із напівкруглим квітчастим верхом, кухонь, багать, що пахли димом і солдатською їжею. Від табору до фортечних стін тяглися свіжонасипані вали, а на стінах фортеці ні-ні та й з’являлися димки, після чого перед французькими наметами здіймався стовп чорної землі від вибуху ядра, а вже потім долинав звук гарматного пострілу. У відповідь починали гриміти і французькі гармати, викочені на край поля, зритого майже до самої фортеці облоговими траншеями, валами, підкопами і вирвами од гарматних ядер, словом, переораного мертвущою сохою війни.

Не відразу їм вдалося знайти гасконців капітана де Карбон де Кастель-Жалу. Вершники довго їхали повз колісні гармати, ще не викочені для стрільби, вогнища, солдатів у мундирах, котрі марширували то в один, то в другий бік. Симпатичні маркітантки, дозволяючи собі вільні жарти, запрошували Сірано й Льобре до своїх візків, обіцяючи прекрасне частування…

Нарешті якийсь вартовий на валу окликнув вершників. Розмовляв він з характерним беарнським акцентом, і друзі невимовно зраділи.

— Свої, друже, свої! — закричав Льобре. — Мсьє Сірано де Бержерак, перша шпага Парижа, і я, його давній друг Кола Льобре, поспішаємо поповнити ваші гасконські лави славних гвардійців.

— Проїжджайте, — показав вартовий. — Он у тому наметі знайдете капітана, — і він з цікавістю розглядав незвичайне лице Сірано, про скандальні подвиги якого наслухався від своїх товаришів, котрі через прізвище вважали його гасконцем.

Капітан де Карбон де Кастель-Жалу, бравий воїн із двома рубцями, що хрест-навхрест перетинали його обличчя, над усе, після короля і кардинала, ставив своїх гасконців і, дізнавшись, що до загону прибув сам Сірано де Бержерак, щиро зрадів.

— Браво, мсьє! Саме вас і бракувало в цьому табірному болоті, де мухи на льоту дохнуть від нудьги. А надто бракувало вас іспанцям, які, без сумніву, мріють спробувати на собі уславлену шпагу знаменитого де Бержерака. Прошу, заходьте до намету. Дуже радий зустріти вас, мсьє гвардійці! Сподіваюся, вам не завадить підкріпитися з дороги?

— Авжеж, не завадить, високоповажаний наш капітане, — запевнив і за себе, і за друга Кола Льобре, з неприхованим задоволенням сповзаючи з коня на землю. — Відверто скажу, що між стільцем і сідлом я залюбки віддав би перевагу кріслу.

Старий вояк, взявшись у боки, розкотисто зареготав.

— Не судіть суворо добрягу Льобре, мсьє капітан, — сказав Сірано. — Він вирішив вступити до вашого загону, щоб супроводжувати мене, бо турбується про мою нікчемну рану кулею навиліт, якої я не збираюся прощати іспанцям.

— Сірано де Бержерак, та ще й розлючений на іспанців! Це для нас неабиякий набуток! Але… дозволю собі пригадати, що маю справу не лише з відважним бійцем, про якого не стихає слава, а й з поетом-гострословом. Нашим гасконцям, а тепер і вашим, дуже не вистачає власної пісні, з якою вони могли б піти в бій, відчуваючи плече Сірано де Бержерака.

— Ви хочете, капітане, щоб я склав таку пісню?

— Це буде вашим першим бойовим ударом по ворогу! — з надією дивлячись на Сірано, сказав капітан.

— Згода! — весело відповів Сірано, — Пісня буде завтра вранці. І ми разом співатимемо її, йдучи на штурм іспанських укріплень.

— Браво, гвардійцю! У вас є чого повчитися, мовби вас і не поранило кулею, як ви про це сказали.

— З-за рогу, капітане.

— Я чув, при облозі Музона?

— Східніше, — невизначено відповів Сірано. На ранок Савіньєн і Кола з’явилися до свого начальника.

— Мсьє капітан де Карбон де