Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

— абажури». А чи не називається та установа, куди мені треба сходити, ламполаторія? Я зайшов до крамниці й звернувся до продавця:

— Я хотів би одержати медичну довідку для мами.

Продавець насупився:

— Медичну довідку? — перепитав він. Я помітив, що в нього зіпсувався настрій.

— Ти що, глузуєш наді мною? — запитав він сердито.

Я почервонів.

— Ні, зовсім ні! — Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?

— Хіба це не ламполаторія?

Продавець раптом засміявся:

— Ти, певно, маєш на увазі амбулаторію, лікарню? Через чотири будинки далі по нашій вулиці.

Лютий вибіг я з крамниці. Але згадав, що забув подякувати і знову влетів до крамниці, наштовхнувся на якогось чоловіка у дверях, гукнув «дякую» і вибіг надвір. Ух! Ну й справи!

Аж ось і амбулаторія. При вході — медсестра:

— Ну, малий, де в тебе болить?

Від бігу я так захекався, що не міг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!

— Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всі діти бояться.

Хоч я й не боявся зубного лікаря, але так важко дихав, що не міг заперечити. Я опинився у великій приймальні, а медсестра гукнула:

— Тут малий пацієнт до зубного лікаря Генкеля.

Раз! І я вже сиджу на білому стільці у зубного і чую, як сестра шепоче йому:

— Це, мабуть, боязкий — не промовив жодного слова. Лікар підійшов до мене і звелів кілька разів зробити вдих і видих, щоб заспокоїтися. Та мені й так не було страшно. Я ж прийшов по довідку для мами.

— А тепер оглянемо зуби.

Зубний лікар Генкель пильно поглянув на мій рот, але я не відкрив його. Навіщо?

Лікар суворо дивився на мене. Настрій у нього зіпсувався. Він насупився:

— Такий великий і боїшся?

— Ні, — заперечив я і більше не встиг нічого сказати, бо лікар уже вставив мені між зубів дзеркальце і паличкою став шкрябати мої зуби.

— Гм… я… по… ма… — Це мало означати: «Я ж прийшов по довідку для мами». Але лікар нічого не зрозумів.

Він усе нишпорив дзеркальцем у мене в роті і шкрябав мої зуби.

— Ти нерегулярно чистиш зуби. Ага, тут ось маленька чорна плямочка…

— Гм… я… по… — Та вже гула бормашина.

— Ну, хіба було боляче? — привітніше запитав лікар. — Все. До побачення, малий.

Лікар назвав мене малим, хоч і сам був не набагато більший за мене. В роті у мене було солодко і пекло.

Я знову стояв сам у порожній приймальні. Відчинилися інші двері, й сестра гукнула:

— Наступний, будь ласка!

Я озирнувся. Певно, це я наступний.

— Що в тебе болить? — запитав новий лікар і, не чекаючи відповіді, заговорив сам. — Зараз подивимось, тільки не хвилюйся, сідай…

У цього лікаря була сива борода і веселий погляд — це впало мені в очі. Я слухняно роззявив рота, дозволив обмацати собі шию, відчув, як лікар щось устромив мені в ніс, а потім посвітив у вуха.

— Все гаразд! — вигукнув лікар і засміявся. Потім враз посерйознів:

— Правда, вуха…

Я злякався. Що з моїми вухами?

— …треба краще мити. А то доведеться посіяти в них моркву.

Точнісінько, як мама. Вона теж завжди присікується до моїх вух.

«Якась дурна ам…» — подумав я і знову забув, як воно називається. Знову я стояв сам у порожній приймальні. В третіх дверях з'явився третій лікар. Я скоса глянув на табличку на дверях: «Лікар по всіх хворобах Пайкельт».

Що ж цей буде зі мною робити? Я вирішив мовчати та й годі. Навіщо говорити, коли ніхто тебе не розуміє?

— Пізненько ти прийшов, — сказав лікар Пайкельт, позирнувши на мене крізь окуляри. Я мовчав.

— Ти останній з гандбольної команди. Малуватий, як на воротаря.

Але ж я не граю в гандбол, не записувався до доктора Пайкельта і ніякий не останній.

Лікар Пайкельт обслухав мене, звелів зробити десять присідань і знову обслухав.

— Здоровий, — сказав він. — Тільки заслабкі м'язи. Дуже худий. Погано їси?

Я кивнув.

— Треба більше їсти, більше бувати на свіжому повітрі, а повернувшись додому, знову добре їсти. Якнайбільше овочів.

Точнісінько теж саме завжди каже тато. Я похнюпив голову, коли лікар Пайкельт записав у якомусь папері, що я не годжуся в гандбольну команду. Замалий, дуже худий. І лікар, мов тато.

Нарешті я пройшов усіх лікарів. Мерщій тікати з цієї дурної… а… а… Ет, все одно, як воно називається.

Коли я пробігав повз крамницю, де продають лампочки, то знову згадав про мамину довідку. Я ж не для того ходив до а… амбулаторії (знову згадав), щоб комусь показувати зуби та робити присідання. Ще швидше я помчав назад.

Час прийому скінчився. Двері замкнули. Я подзвонив. Нарешті вийшла та сама медсестра.

Цього разу я спершу теж не міг нічого сказати, так захекався.

— Ти ж тільки-що був тут. Чого тобі ще треба?

— Я не хотів… мені… Я не боявся, бо мені ж треба тільки довідку для мами… Ціттербаке.

Сестра була невдоволена. Мабуть, подумала, що я просто дратуюся з нею.

— Ти міг би це зразу сказати.