Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

Отже, як ми дізналися, що нам трапляється щастя поїхати на Україну, ми довго до того приготовлялися, сповнені радісних сподівань. І чим більше наближався день нашої подорожі, тим більше наростало наше емоційне напруження. І нарешті в неділю пізно ввечорі ми сіли на поїзд Львів — Київ. Наша екіпа зайняла цілий ваґон. Це був перший раз, що я їхав у ваґоні совєтської продукції (а може ще й царської). По якомусь часі виявилась перша невигода: у ваґонах стало дуже душно і гаряче, бо вони вже були позабивані на зиму. У Бродах до нас долучився Чорнобай. У поворотній дорозі він покинув наш потяг також у Бродах. Як потім виявилося, він уже не повернувся до університету — пішов у підпілля і перебув там аж до вибуху німецько-большевицької війни.

Ми їхали через Волинь і трохи куняли. Спати було тяжко, бо була сильна горяч. Не маючи досвіду в подорожуванні, я не мав зі собою нічого легкого, щоб переодягнутися; був у своєму найліпшому костюмі, який за ту ніч добре зім'явся. Але як почало розвиднятися, ми вже проїхали колишній польсько-совєтський кордон і потяг гнався землями Житомирщини. Ми прилипали до вікон, щоб побачити ту нашу "обітовану землю" — Велику Україну. Те, що ми побачили з потяга, нас радше розчарувало, бо був сірий день, краєвид досить монотонний; села виглядали бідно, хати були пообдирані, обійстя без тинів. Не видно було тих вишневих садків, які змалював наш Тарас. Вулиці широкі без ровів по боках, переважно суцільне болото. Наш настрій знизився. Живіше тільки забилося серце, як ми зблизилися до Києва і здалека побачили його чудову панораму. Київський вокзал справив дуже добре враження своєю архітектурою, одначе всередині він був переповнений пасажирами, які розпосілися зі своїми клунками, де тільки можна було знайти вільний клаптик підлоги. Народ був бідно одягнений і вимучений.

Нас завезли до гостиниці, що біля стадіону "Динамо", і ми звідти пішли оглянути Хрещатик і деякі бічні вулиці, де побачили довгі черги людей під різними магазинами. Вразило нас те, що всюди чути було тільки російську мову.

Переночували ми в гостинниці, а рано пішли оглянути стадіон "Динамо", заки поїхали на станцію в дальшу подорож до Дніпропетровського. В порівнянні зі львівськими грищами стадіон "Динамо" був імпозантний. Хоча ми прийшли до нього десь о восьмій годині ранку, ми застали там футбольну команду "Динамо" в стані повного тренінгу. Між динамівцями був наш Леньо Скоцень, і ми подивляли його удари по воротях. На жаль, довго ми там не затримались, бо треба було вирушати в дальшу дорогу; поїхали на головний вокзал і сіли на потяг у напрямі Дніпропетровського.

Поїзд був переповнений — було видно, що комунікаційні засоби були недостатні і не задовольняли потреб людности. В Білій Церкві ми були свідками нелюдяного трактування бідних людей, які пхалися, щоб якось попасти в ваґон, а провідниця ваґону поштовхами їх відганяла.

Увечері ми доїхали до Дніпропетровського, де нас приміщено у гуртожитку. З побутових умов пригадую собі, що вода і їжа відгонили якимись хемікаліями, що їх певно вживали для дезинфекції занечищеної дніпрової води.

Там ми зустрілися зі студентами з інших університетів України: Києва, Харкова, Дніпропетровського й Одеси. Львів був п'ятим університетом. Гнітюче враження справляло на нас те, що майже всі студенти розмовляли між собою російською мовою. Ми відзначалися від них своєю доброю европейською одежею, а особливо капелюхами, що не було в моді для совєтських людей. До нас горнулися всі, щоб з нами порозмовляти, а особливо студентки, так що досить скоро зав'язалися навіть романтичні стосунки.

Перші змагання нам випало грати проти Харкова. Харків мав добру команду. Мрією харків'ян було дійти до фіналу і перемогти Київ, який вони вважали за непримиренного історичного суперника. Але ми мали більше щастя і виграли з рахунком 3:2.

Хоч та поразка харків'ян викликала в них почуття розпуки, бо позбавила дуже бажаної нагоди зустрічі і перемоги над Києвом, вони стали нашими палкими болільниками. Вони почали нас підбадьорювати і давати нам вказівки, як змагатися проти Києва. Вони запевняли нас, що якщо ми заграємо так, як проти них, то нам буде запевнена перемога і перше місце. Вони розхвалювали гру нашої помочі й нападу, а особливо нашого лівого крайника Дідошака, якого вони назвали Карузом за його мистецьке дріблювання та прекрасні центри до середини у підворітний простір, з яких нападники забили головкуванням два ґоли.

На другий день ми стали до фінальних змагань з університетською командою Києва. Ми мали за собою більшість публіки — за звичаєм, що всі радше беруть сторону слабшого проти сильного. Першу половину я був у резерві й уважно спостерігав гру. Вона велася з легкою перевагою Києва, але ні одна команда не зуміла забити ґола. В другій половині я замінив Андрійчука. Початкових 20 хвилин ми мали виразну перевагу, але наш напад не зумів використати кілька догідних підворітних ситуацій. Під кінець змагань Київ, що був кращий кондиційно, посилив темп і атаки на наші ворота. Цей їхній фінальний натиск увінчався здобуттям двох голів. Змагання кінчилися нашою поразкою, якою більше болів Харків, ніж ми, бо здобуття другого місця в тому турнірі ми вважали за неабиякий успіх. Треба визнати, що в усіх спортових ділянках університети України були на вищому рівні, ніж ми, Львів'яни; крім нас, тільки одному нашому фехтувальникові пощастило зайняти друге місце, а в інших ділянках ми пасли задніх. По закінченні турніру мала відбутися вечірка з танцями, на яку молодь приготовлялася, сподіваючись провести гарно вечір і зав'язати дружні стосунки. Але заки піти на ту вечірку я мав переживання, що глибоко закарбувалися в моїй пам'яті, як незабутня стріча з природою і людьми України.

Викладачем російської мови у Львівському університеті на нашому факультеті був Дмитро Ієвлев. Він у дійсності був за фахом україніст. Сам молодий, зі східніх областей. Я і мій товариш Дмитро Штундер досить часто