Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

поміж лекціями з ним розмовляли про різні речі, пов'язані чи то з навчанням, чи життям у Західній Україні. Хоч він у розмовах був здержаний, але ми відчували, що він є добрий українець і чесна людина. За кілька днів перед нашим виїздом до Дніпропетровського він стрінув мене і передав мені листа до його батьків, просив зайти до них і персонально їм вручити його листа.

Я розпитав усе про адресу і під вечір вибрався в ту околицю. Це був робочий посьолок по другому боці Дніпра і називався Амур-Чорнозем. Я переїхав через Дніпро трамваєм, їхав до останньої зупинки, а потім довелося ще досить далеко йти пішки. Був гарний, хоч і трохи холоднуватий місячний вечір. Люди не працювали, бо це було державне свято. Нараз я почув незабутню пісню, яка гомоном розлягалася по всьому кутку. Ішли дві "тьоті" і можливо, що може трохи на підпитку тягнули розкотисте "Посадила огірочки близько над водою" — одна сопраном а друга дискантом. Та пісня, а особливо народній, питомий Східній Україні спосіб постановки голосу і ведення мелодії так прекрасно гармонізувалася з природою, що я став і милувався тою незвичайною симфонією. На жаль, я не бачив тих виконавців, бо вони були аж на другому кінці кутка. Батьки професора Ієвлева (він зараз Дмитро Кислиця і живе на пенсії у Фльоріді) прийняли мене дуже сердечно і вгощали різними ласощами та й чаркою, так що ми при щирій розмові провели кілька годин. Як я повернувся, то вечірка вже добігала кінця, хоч я ще встиг потанцювати й поговорити з дівчатами. Одна з них була аж із Хабаровська, що на Далекому Сході, і відрадним було те, що вона добре говорила по-українському. Ось так моя перша стріча з Україною, крім моментів розчарування, мала й світлі переживання.

ЛЬВІВСЬКА ВЕСНА 1941 РОКУ

Футбольний сезон відновився весною 1941 року. Я в той час був у фізично дуже доброму стані, бо поза футболом я був ще й членом університетської плавацької дружини. Два рази на тиждень ми мали інтенсивні тренінґи у критій плавальні на вул. Яблоновській. І хоч у мене почалося з того, що інструктор наперед мусів мене відучувати від мого ямницького стилю, який я засвоїв собі на Бистриці, і переставляти мене на австралійський кроль, я робив у плаванні досить великий поступ і під кінець року був уже включений до естафети 4х100. Наша плавацька команда мала їхати 4-го липня на змагання до Ленінграда, але вибух війни 22 червня 1941 року все перекреслив.

Крім того, щотижня ми, студенти, мали дві години інтенсивної руханки, бо всі ми мусіли підготовлятися до іспиту на ГТО (готов к труду й обороне). Перший іспит не був важкий і всі студенти по певній підготовці могли його скласти. Зате другий, вищий іспит вимагав уже досить інтенсивної заправи. З відживленням були деякі проблеми, бо те, що ми діставали в студентській їдальні — обід і вечеря (снідали — хто що мав), було достатнім для тих, що фізично не висилювались а для молодих спортовців цього було рішуче замало. Та я був у тому відношенні в щасливій ситуації, бо у Львові жила моя сестра з чоловіком, то в них я частенько підживлявся.

Як почався весняний сезон, я остаточно замінив Андрійчука на позиції середущого помічника. Ми грали тоді "віденською системою", а ця позиція була ключова і важка, тому що середущий помічник був по суті мотором дружини, весь час у русі між офензивою і дефензивою. Маючи по обох боках двох вправних і рутинованих грачів, як Шренцель і Шпісбах, я добре вив'язувався, і поміч у той час була найсильнішою формацією нашої команди. Рівень гри нашої дружини постійно зростав; ми мали успіх у розграх з дружинами інших вищих шкіл, як і позашкільних профспілкових команд. Добру футбольну команду мав ветеринарний інститут, з яким нам удалося добитися ремісового висліду. З їхнього складу запам'ятався мені Павлічка, тепер доктор-ветеринар, колишній футболіст, тенісист і соліст хору "Прометей" у Філядельфії.

Весна приносила теплі сонячні дні, зближався час кінцевих іспитів і треба було більше заглядати до книжок і скриптів. Манило йти в природу; часто ми брали з собою книжки і йшли десь на окраїни міста. Один раз я поїхав на Личаків на футбольне грище, що було в дуже доброму місці, як у парку, багато було там зеленої трави й дерев. Там я застав гурт різного віку чоловіків, що бавилися в футбола. Між ними я стрів кумира моїх молодечих футбольних мрій, про якого я все жадібно вичитував у газетах, — колишнього воротаря "Погоні" Альбанського. Був там і знаний мені з преси футбольний суддя Раніш. Вони собі там "копали" для розваги, а потім організували гру на "дві брами", а що їм не ставало грачів, то я і ще дехто з присутніх на грищі пристали до них — і ми мали дуже добрий матч. Більшість із нас усіх грала босоніж. Пригадую, що в розпалі гри я зударився з суддею Ранішем, а радше з його досить об'ємистим животом, на що він зареаґував пересторогою до мене: "Гей, хлопаку, уважай, бо мі бжух розбієш". Альбанський грав не на воротях, а в нападі. Він був на моїй стороні і ми, маючи ще кількох кращих змагунів, добре набили наших противників.

... Та ось уже й іспити, які мені вдалося скласти на відмінно. Я продовжував плавацькі вправи і грав у футбола, коли застав нас вибух німецько-большевицької війни в неділю 22 червня 1941 року. Того дня ми мали грати в своїй групі розгривок, уранці ще ми роздумували, що робити — чи з'явитися на поле змагань, чи ні. Але по промові Молотова змагання були відкликані...

НОВА ОКУПАЦІЯ — НАДІЇ І РОЗЧАРУВАННЯ

По приході німців до Львова я повернувся до Ямниці і Станиславова; як і всі, брав участь у процесі короткотривалого спалаху зусиль