Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Борислав сміється, Франко І. Я.

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 86
Перейти на сторінку:
взяв­ся до своїх бо­рис­лавських діл.

І Риф­ка, ско­ро до спальні, та­кож прой­шла­ся кілька ра­зів там і на­зад, от­во­ри­ла вік­но і від­дих­ну­ла гли­бо­ко, мов по тяж­кій уто­мі. Її сер­це би­ло­ся живо, на ли­це вис­ту­пив ще жи­ві­ший рум’янець, ко­ли з-під кор­се­та ви­тяг­ла не­ве­лич­кий, нед­ба­ло зло­же­ний і за­пе­ча­та­ний лист. Са­ме ни­ні, пе­ред Гер­ма­но­вим приїздом, во­на одер­жа­ла йо­го че­рез піс­лан­ця - ма­ло­го ко­ми­нар­чу­ка, що при­хо­див бу­цім­то пи­та­ти­ся, чи не тре­ба ви­мі­та­ти ко­ми­ни, і не­пос­те­ре­же­но всу­нув їй в ру­ку за­чор­не­ний са­жею лист. Во­на ще й до­сі не ма­ла ча­су про­чи­та­ти йо­го, але од­но те, що лист був від Гот­лі­ба,- ко­минар­чук був йо­го зви­чай­ним піс­лан­цем,- ра­ду­ва­ло її, а не­терп­ляч­ка до­ві­да­тись, що пи­ше Гот­ліб, так і під­ки­ду­ва­ла нею, ко­ли си­ді­ла і роз­мов­ля­ла з Гер­ма­ном.

- Фу, доб­ре, що-м розв’яза­ла­ся з ним! А бі­да моя, що ні­чо­го не скрию на ли­ці, та­ка на­ту­ра по­га­на. За­раз ста­рий біс до­га­дав­ся. Але че­кай, чор­та з’їш, по­ки від ме­не прав­ди діз­наєшся!..- Во­на сі­ла від­так на со­фу, от­во­ри­ла лист і по­ча­ла чи­та­ти, звільна сле­бі­зу­ючи гру­бі, нед­ба­ло на­ма­за­ні бук­ви.

Від виїзду Гер­ма­на до Льво­ва справ­ді но­ве жит­тя за­ча­лось для Риф­ки. Нес­по­ді­ва­ний по­во­рот си­на, та й ще в та­кім нез­ви­чай­нім спо­со­бі по­дій­ст­ву­вав на неї, як на­бій еле­к­т­рич­ної ба­те­рії. Мов бе­зум­на з ра­дос­ті, во­на по від­хо­ді Гот­лі­ба бі­га­ла по по­ко­ях, без дум­ки і без ці­лі пе­рес­тав­ля­ла кріс­ла та сто­ли, ці­лу­ва­ла Гот­лі­бів порт­рет, мальова­ний в йо­го шкільних ча­сах, і лед­ве-лед­ве ути­хо­ми­ри­лась. Але хоть і вспо­коїлась на вид, то все-та­ки в нут­рі її ки­пі­ло та кле­ко­ті­ло, кров пли­ла жи­ві­ше, її роз­буд­же­на фан­та­зія блу­ди­ла та но­си­ла­ся ле­том лас­тів­ки, ста­ра­ючись роз­га­да­ти, де то те­пер її син, що ро­бить, ко­ли і як по­ба­читься з ним. Ожи­дан­ка день по­за день дер­жа­ла її в нап­ру­жен­ні. Во­на тур­бу­ва­лась, від­ки до­бу­ти для Гот­лі­ба гро­шей, ра­ду­ва­лась, ко­ли він ча­сом в своїм вуг­лярськім убо­рі при­бі­гав до неї, роз­пи­ту­ва­ла йо­го, як він жиє і що діє,- але Гот­ліб та­кі пи­тан­ня збу­вав усе дво­ма-трьома сло­ва­ми, заг­ро­жу­ючи за­то ма­тір, щоб мов­ча­ла о нім пе­ред віт­цем і пе­ред усі­ми та щоб ста­ра­ла­ся для нього о гро­ші. І в тім не­нас­тан­нім нап­ру­жен­ні та розд­раз­нен­ні най­шла Риф­ка те, чо­го неста­ва­ло їй до­сі,- най­шла за­нят­тя, най­шла не­ви­чер­па­ний пред­мет до пра­ці ду­мок - і ожи­ла, по­хо­ро­ші­ла.

Частенько Гот­ліб, за­мість щоб мав прий­ти сам, при­си­лав лис­ти. Ті лис­ти, хоть ко­рот­кі і неск­лад­ні, бу­ли но­вим пред­ме­том за­нят­тя і роз­ду­му­ван­ня для Риф­ки. Во­ни тим бу­ли цін­ні­ші для неї, бо сло­во, на­пи­са­не, ос­та­ва­лось на па­пе­рі, бу­ло раз у раз мов жи­ве пе­ред нею, во­на мог­ла чи­та­ти і пе­ре­чи­ту­ва­ти Гот­лі­бо­ві лис­ти по ти­сяч ра­зів і все на­хо­ди­ла в них чим лю­бу­ва­ти­ся. Ті лис­ти во­на від­би­ра­ла і чи­та­ла з та­кою дрож­жю, з та­ким зру­шен­ням, як мо­ло­ді дів­ча­та від­би­ра­ють і чи­та­ють лю­бов­ні лис­ти. Пот­ре­ба лю­бо­ві і сильних зру­шінь, нев­до­во­ле­на в мо­ло­дих лі­тах а роз­ви­та аж до нер­во­вої га­ряч­ки піз­ні­шим жит­тям в дос­тат­ку а без ді­ла, ви­ли­ва­ла­ся те­пер, мов дов­го здер­жу­ва­ний по­тік, кот­рий вкі­н­ці зду­жав ро­зір­ва­ти греб­лю.

- Що то він те­пер пи­ше, го­луб­чик мій? - шеп­та­ла Риф­ка, от­во­рив­ши лист і на­пу­ва­ючись ще пе­ред чи­тан­ням роз­кіш­ною ожи­дан­кою. І від­так за­ча­ла пів­го­ло­сом чи­та­ти, зу­пи­ня­ючись та з труд­ніс­тю роз­би­ра­ючи сло­ва:

«Мамцю! Гро­шей маю ще до­сить, тре­ба ми бу­де аж на дру­гий тиж­день. Але не о тім хо­тів би я ни­ні вам на­пи­са­ти. Чув-єм, що та­то ма­ють приїха­ти. Пам’ятай­те, не ви­го­во­рі­ть­ся, бо я го­тов на­ро­би­ти ве­ли­кої бі­ди. Але й не о тім хо­тів би я вам ни­ні на­пи­са­ти. Роз­по­вім вам щось ці­ка­во­го. Ча­су те­пер маю до­сить, ход­жу со­бі, ку­да хо­чу ули­цями, по­ля­ми. Знаєте, оног­ди по­ба­чив я на про­хо­ді дів­чи­ну,- від­ко­ли жию, не ви­дав та­кої. І ще не знаю, чия во­на. Ку­ди йшла, я слід­ком за нею, а трем­тів ці­лий, як у га­ряч­ці. І на­раз на скру­ті щез­ла,- кілька до­мів ве­ли­ких та пиш­них обіч, не знаю, в кот­рий увій­шла. І від то­го ча­су сам не знаю, що зо мною ста­ло­ся. Ход­жу мов сам не свій, все во­на ме­ні при­вид­жується, і в сні, і на­яві. Я вже рі­шив­ся, ско­ро її дру­гий раз по­ба­чу, прис­ту­пи­ти прос­то до неї і пи­та­ти її, чия во­на, але до­сі ще не уда­лось ме­ні ба­чи­ти її дру­гий раз. Все ход­жу тою ву­ли­цею, на кот­рій ме­ні щез­ла з ви­ду, гляд­жу у всі вік­на, але дар­ма,- не по­ка­зуєся. Ко­би-м хоть знав, у кот­рім до­мі во­на жиє, то би-м пи­тав сто­ро­жа або ко­го. Але я не по­пу­щу­ся, му­шу ви­ві­да­тись, хто во­на, бо від пер­шо­го ра­зу, ко­ли-м її по­ба­чив, по­чув я, що без неї жи­ти не мо­жу. Так, мам­цю, во­на му­сить бу­ти моя, най во­на со­бі бу­де, хто хо­че! Ско­ро що діз­на­юся, на­раз на­пи­шу вам».

Яке дій­ст­во зро­бив той лист на Риф­ку, сього ні сло­вом ска­за­ти, ні пе­ром спи­са­ти. Во­на ці­ла зад­ри­жа­ла, мов від про­пас­ни­ці. Пер­ший раз в жит­ті во­на дер­жа­ла лист, справ­ді ти­ка­ючий чут­тя, лю­бо­ві, і хоть у гру­бій фор­мі, все-та­ки яс­но вис­ка­зу­ючий лю­бов гли­бо­ку і жи­ву, тро­хи, мо­же, над­то неп­ла­то­ніч­ну, гру­бу, але за­то сильну і слі­пу,- а та­ка лю­бов най­більше му­си­ла по­до­ба­тись Риф­ці, ма­ло­об­ра­зо­ва­ній, нер­во­вій і кро­вис­тій, Риф­ці, кот­ра в своїм жит­ті ні­якої лю­бо­ві не заз­на­ла. Як ра­да б во­на бу­ла те­пер ба­чи­ти сво­го Гот­лі­ба, міц­но-міц­но при­тис­ну­ти йо­го до рер­ця, слі­ди­ти за кож­дим йо­го кро­ком, жи­ти йо­го дум­ка­ми, па­ла­ти йо­го чут­тям. Ад­же він лю­бить! І з нею пер­шою по­ді­лив­ся тай­ною сво­го сер­ця! І від­ко­ли во­на зна­ла те, во­на два ра­зи си­ль­ні­ше по­лю­би­ла Гот­лі­ба, імен­но за те, що він лю­бить. Пра­в­да, ко­ли б тут, ко­ло неї, бу­ла і жи­ла то­та дів­чи­на, кот­ру він лю­бив, ко­ли б то­та дів­чи­на і з сво­го бо­ку лю­би­ла йо­го, Риф­ка неп­ре­мін­но зне­на­ви­ді­ла б її, строїла б її жит­тя - за її лю­бов!..

Минав день за днем га­ряч­ко­вої ожи­дан­ки. Риф­ка з пре­ве­ли­ким тру­дом удер­жу­ва­лась, щоб не зра­ди­ти пе­ред Гер­ма­ном пе­ку­чої тай­ни. На її щас­тя, по трьох днях Гер­ман виїхав до Бо­рис­ла­ва, де мав по­бу­ти па­ру день. Ос­тав­шись са­ма до­ма, Риф­ка по­чу­ла в до­мі якусь тіс­но­ту, якусь душ­ність,- кров її га­ря­чим ок­ро­пом бур­ли­ла в жи­лах. Во­на ви­й­шла з по­кою. Сто­яв жар­кий літ­ній день. Прос­тор­ний сад за до­мом так і ма­нив до се­бе роз­кіш­ним хо­ло­дом, тем­ною зе­лен­ню, жи­вим за­па­хом та ле­ге­сеньким таємни­чим ше­по­том лис­тя. Во­на ми­мо­во­лі піш­ла ту­ди. Са­дів­ни­ки як­раз об­ри­ва­ли виш­ні та ве­ли­кі, вчас­но дос­тиг­ші веп­ри­ни. Два хло­па­ки з ко­шич­ка­ми в ру­ках

1 ... 34 35 36 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."