Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

сто­яли на тон­ких виш­не­вих гіл­ках, од­ною ру­кою при­дер­жу­ючи­ся за щаб­лі, а дру­гою зри­ва­ючи спі­лі виш­ні. А ста­рий са­дів­ник в більший кіш зби­рав веп­ри­ни, при­чяк­нув­ши пе­ред роз­ло­гим веп­рин­ни­ком і пі­дій­ма­ючи гіл­ку за гіл­кою. Хлоп­ці на де­ре­ві смі­ялись, жар­ту­ва­ли та пе­ре­мов­ля­ли­ся, а ста­рий мур­ли­кав сти­ха якусь піс­ню. Ко­ли по­ба­чив па­ню, пі­дій­шов до неї з ук­ло­ном, по­жа­лу­вав­ся, що виш­ні сього ро­ку зро­ди­ли сла­бо, за­то веп­ри­ни гар­ні і ду­же доб­ре пла­тяться. Він виб­рав кілька при­гор­щів са­мих дос­тиг­лих веп­рин, ве­ли­ких, як тер­нос­ли­ви, і про­сив Риф­ку пе­ре­ку­си­ти. Во­на взя­ла їх у хус­точ­ку. За той час поз­ла­зи­ли хлоп­ці з виш­ні з пов­ни­ми ко­ши­ка­ми. Спі­лі, пов­ні яго­ди бли­ща­ли на сон­ці, мов яке до­ро­ге ка­мін­ня, крізь їх то­неньку про­зір­час­ту шкір­ку сон­це прок­ра­да­ло­ся в їх нут­ро, мі­ни­лось і пе­ре­ли­ва­лось в чер­во­на­вім вин­нім пли­ні, не­мов виш­ні бу­ли на­ли­ті кров’ю. Хлоп­ці нар­ва­ли та­кож тем­но-зе­ле­но­го виш­не­во­го лис­тя, вис­те­ли­ли ним дно не­ве­лич­ко­го при­кад­ка і обе­реж­ли­во по­ча­ли в нього скла­да­ти виш­ні. Риф­ка сто­яла і гля­ді­ла, втя­га­ючи в се­бе всі­ми по­ра­ми ті­ла ми­лий хо­лод, роз­кіш­ну вог­кість та сві­жість са­ду і упо­ю­ючий за­пах сві­жо­нар­ва­них ви­шень. Їй бу­ло лю­бо і приємно, як ні­ко­ли. Во­на мов­ча­ла.

Коли втім ти­хе­сенько, не­мов ук­рад­ком, рип­ну­ла хвірт­ка, ве­ду­ча з под­вір’я до са­ду. Риф­ка озир­ну­ла­ся. Ма­лий об­мур­за­ний ко­ми­нар­чук сто­яв у хвірт­ці; пог­ля­дом звав її до се­бе. Во­на по­ле­ті­ла рад­ше, ніж піш­ла.

- Пані, ту для вас лис­ток! - шеп­нув ко­ми­нар­чук. Рифка з більшою, ніж зви­чай­но, дрож­жю при­ня­ла по­м’ятий не­за­пе­ча­та­ний лис­ток. Ко­ми­нар­чук пус­тив­ся бу­ло бічи геть.

- Постій, пос­тій,- ска­за­ла Риф­ка, а ко­ли той за­вер­нув­ся, ви­си­па­ла йо­му в шап­ку одер­жа­ні від са­дів­ни­ка веп­ри­ни. Ко­ми­нар­чук, ура­ду­ва­ний, по­біг, ку­са­ючи та ви­си­са­ючи ве­п­ри­ни, а Риф­ка піш­ла до своєї спальні, дри­жа­чи всім ті­лом, з го­лос­но б’ючим сер­цем, замк­ну­ла­ся, сі­ла на соф­ці, ві­дітх­ну­ла гли­бо­ко, щоб ус­по­коїти­ся, і за­ча­ла чи­та­ти:

«Я ви­дів її! Гос­по­ди, що за кра­са, що за ли­це, що за очі! Ме­не тяг­ло до неї, я не міг опер­ти­ся. Їха­ла в брич­ці ку­дись на Зад­вір­не пе­ред­міс­тя, я стрі­тив­ся з нею нес­по­ді­ва­но. І я від­ра­зу мов оду­рів, так, оду­рів. Я ки­нув­ся пе­ред ко­ні - по­що, на­що і сам не знаю. Я, ба­читься, хо­тів зу­пи­ни­ти брич­ку, щоб роз­пи­та­ти її, хто во­на. Але ко­ні пе­ре­пу­ди­лись ме­не і шарп­ну­ли вбік. Во­на скрик­ну­ла, пог­ля­ді­ла на ме­не і поб­лід­ла. А я, уче­пив­ши­ся за ва­саг брич­ки, во­лік­ся по до­ро­зі по ка­мін­ню. Я не чув бо­лю в но­гах, а тілько ди­вив­ся на ню. «Я люб­лю те­бе! Хто ти?» - ска­зав я їй. Але втім обер­нув­ся віз­ник і вда­рив ме­не пу­жів­ном по го­ло­ві так сильно, що я з бо­лю пус­тив брич­ку і упав на­се­ред до­ро­ги. Брич­ка по­то­рох­ті­ла да­лі. Во­на знов скрик­ну­ла, озир­ну­ла­ся, більше не тям­лю. Я, прав­да, схо­пив­ся ще на но­ги, щоб бічи за нею, але за­біг тільки два кро­ки і знов упав. Мої но­ги по­роз­би­ва­лись о ка­мін­ня, з них тек­ла кров, го­ло­ва бо­лі­ла і на­пух­ла,- я тро­хи не зом­лів. На­дій­шла ба­ба, да­ла ме­ні во­ди, пе­ре­в’я­за­ла но­ги, і я по­во­лік­ся до ха­ти. Ле­жу і пи­шу до те­бе. Зладь на завт­ра і пе­ре­дай ко­ми­нар­чу­ком тро­ха гро­шей, де­сять ри­нських,- чуєш? Те­пер ко­ло ме­не чу­жі лю­ди хо­дять,- мо­г­ли б до­мір­ку­ва­ти­ся…»

Рифка, не до­чи­тав­ши до кін­ця, впа­ла зом­лі­ла на соф­ку.

 

 

 

Було то ве­чо­ром. Ма­тій і Бе­недьо по­вер­та­ли з ро­бо­ти і си­ді­ли мов­ча­чи в ха­ті при мла­вім світ­лі не­ве­лич­ко­го ка­ган­ця, в кот­рім го­рів, шквар­чав і порс­кав не­чи­ще­ний бо­рис­лавський віск. Бе­недьо вдив­ляв­ся в план, розп­рос­тер­тий пе­ред ним, а Ма­тій, си­дя­чи на своїм ма­лім стільчи­ку, ла­тав свої хо­да­ки. Ма­тій від то­го ве­чо­ра, ко­ли Морт­ко ска­зав йо­му, що «їх спра­ва скін­че­на», був мов­чаз­ли­вий мов при­би­тий. Бе­недьо, хоч і не знав док­лад­но, що се за спра­ва, все-та­ки ду­же жа­лів Ма­тія і рад був до­по­мог­ти йо­му, але, з дру­го­го бо­ку, не смів за­чі­па­ти йо­го, що­би не роз­во­ру­ша­ти в нім на­бо­лі­ло­го.

Скрип­ну­ли две­рі, і до ха­ти ввій­шов Анд­русь Ба­са­раб.

- Дай бо­же час доб­рий! - ска­зав він.

- Дай бо­же здо­ров’я! - від­по­вів Ма­тій, не під­во­дя­чи­ся з міс­ця і ви­тя­га­ючи дра­тов.

Андрусь сів на ла­ві під вік­ном і мов­чав, роз­зи­ра­ючи­ся по ха­ті. Оче­вид­но, він не знав, від чо­го би то за­ча­ти бе­сі­ду. Да­лі звер­нув­ся до Бе­не­дя.

- А що у те­бе, поб­ра­ти­ме, чу­ва­ти?

- От, увіде,- від­по­вів Бе­недьо.

- Щаститься то­бі якось в на­шім Бо­рис­ла­ві,- ска­зав тро­хи гризько Анд­русь.- Чув я, чув. Та ти те­пер ве­ли­кі гро­ші бе­реш ден­но при своїй фаб­ри­ці!

- По три ринські ден­но. Не над­то то ба­га­то як на май­ст­ра, але як на бід­но­го по­міч­ни­ка, то, пев­но, що до­сить. Тре бу­де де­що піс­ла­ти ма­мі, а реш­ту,- ну, та вже о реш­ті по­го­во­ри­мо піз­ніше, як усі зій­дем­ся. Я ду­мав де­що тро­ха над на­шою до­лею…

- Ну, і що ж ви ви­ду­ма­ли? - спи­тав Анд­русь.

- Будемо го­во­ри­ти о тім на збо­рі. Але от те­пер ста­рай­мо­ся де­як по­ті­ши­ти поб­ра­ти­ма Ма­тія,- адіть, який хо­дить! Я вже й сам хо­тів де­що ба­ла­ка­ти, але що, ба­чи­те, за­ма­ло ще йо­го знаю…

- Та я влас­не для то­го прий­шов,- ска­зав Анд­русь.- Поб­ра­ти­ме Ма­тію, по­ра би то­бі роз­ка­за­ти нам, що у те­бе за спра­ва бу­ла з Морт­ком і чо­му во­на те­бе так об­хо­дить?

- Е, та що вам роз­по­ві­да­ти? - зне­хо­тя від­ка­зав Ма­тій.- Що го­во­ри­ти, ко­ли спра­ва скін­че­на? Те­пер дар­ма го­во­ри­ти,- не по­вер­неш!

- Та хто знає, хто знає, чи скін­че­на,- ска­зав Бе­недьо.- Роз­по­відж­те ли­шень, все три го­ло­ви пот­раф­лять більше де­що ви­га­да­ти, ніж од­на. Мо­же, най­де­ся ще яка ра­да. А як­би вже і справ­ді все про­па­ло, то бо­дай вам бу­де лег­ше, ко­ли з на­ми по­ді­ли­те­ся своєю гри­жею.

- Ая, ая, і я так ка­жу,- пот­вер­див Анд­русь.- Все то сам один чо­ло­вік - ду­рень нап­ро­тив гро­ма­ди.

- Ой так, так, поб­ра­ти­ме Анд­ру­сю,- від­по­вів су­мо­ви­то Ма­тій, від­ло­жив на­бік скін­че­ну ро­бо­ту і за­ку­рив люльку,- мо­же, то й але, що чо­ло­вік ду­рень: прив’яже­ся до дру­го­го, і від­так гри­зи­ся вже не йно са­мим со­бою, але й дру­гим, і тре­тім! Та й ще, прав­ду то­бі ска­жу, за дру­гим чо­ло­вік дуж­че гри­зе­ся, ніж за со­бою. Та­ке й моє. Не­хай і так, роз­ка­жу вам, яка зі мною гіс­то­рія бу­ла і яка у ме­не спра­ва з Морт­ком.

Буде вже то­му щось зо штир­най­цять літ. Са­ме п’ять літ по