Читати книгу - "Поетичні твори, Федькович Юрій"

class="p1" style="">Ану-ко, Іване,

Ану-ко пий! Хоть насилу!

Що робити маю?..

Може, дуже нездужаєш?

Я йду, замельдую,

Аби пішли за дохтором?

Чи чуєш? - Я? Чую.

- А що? Я йду! - Куди ідеш?

- Таже до опасу,

Аби пішов за дохтором.

- За дохтором? Нащо?

- Таже тобі! Він порошки

Напише ти, може,

Або зілля дасть напиться.

- Мені не поможе.-

Та й укрився хустиною.-

Братику, Андрію,

А сегодня що, субота?

- Ні, брате, неділя.

Або чому? - Отак-таки;

Я собі думаю,

Як то нині в Буковині

Празник зустрічають,

А як ми тут! Боже, боже!

Бувало, в неділю

Возьму свої сини любі

Та й піду на зілля

У левади… А там красно -

А там сіножаті

Да діброви!.. А Василько:

«А це наше, тату?»

«Ні, це чуже, мій голубе!»

«Шкода, що не наше;

Я би купив два волики

Та водив на пашу

В оцю траву… Яка гарна!..

А оцей метелик -

Чи і в його є ненечка,

Що так пишно вшила

Єму крильця? ще й мережка! -

А так, що мережка…

Овва, й мені мама вшиє!»

Сину мій сердешний,

Мабіть, тобі вже не вшиє,

Бо не буде з чого! -

Та й заплакав. А капітан,

За плечима стоя,

Гарапником! - А, ти плачеш?

- Ні, пане, не плачу.

- Я вже дуже добре знаю,

Що з тебе ледачий

Буде жовняр. А де горніст?

Ану, клич докупи!

Доста уже марнувати! -

Сердешні некрути,

Як парені, позривались,

В ряди поставали.

Ударили тарабани,

Курява устала

Та й укрила безталанних -

Мов тут і не було.

А з-за Дністра тарабани

Глухо-глухо гули.

 

 

Капрал

 

Музо моя віршована,

Невінчана доле!

Понад тисяч тисячами

До тебе ся моля,

Гарячими тобі молясь

Книжники, учені,

А ти найшла, необачна,

Мужицького сина,

Ще й у чорних, темних горах,

В кривавім кабаті!

Музо моя, свято моє,

Люди муть сміятись

З тебе й з мене! «Ледащиця,-

Будуть говорити.-

Що він має? Одну душу

Да й ту неумиту

В каламарях! Хам - та й годі!

А в нас паргаміни,

А в нас школи!.. Музо, доле

Велика, єдина,

Отак люди тебе всудять!..

Понехай вітати

В закурену мою хату!

В тебе ім’я золотоє…

Нехай не сміються

Ті книжники препогані,

Та нехай не б’ються

Ще й ті львівські віршомази!

Мені легше буде…

Може би, став забувати

І ті чужі люде,

І ті муштри муштровані -

Серденько спочине!..

Ні, не хочеш покинути

Мужицького сина,-

Ти не хочеш!.. Лиш ти одна,

Бо всі понехали!..

Я сирота в сему світі;

Мені не остало

В людей долі,- не остало,

Бо їм було мало!..

Беріть собі, а я маю,

Ще й замного маю,-

Спасибі, зоре!..

Холод віє,

На моїм світі вечоріє;

Новую скриню устеля

Страшнов та чорнов свойов плахтов

Та невсипуща Парка-пряха;

Нечуя-ангел вже хиля

Закурену свою факлію,

А я лиш дивлюся та млію…

Чи не збрехала та надія?

Ясна зоре моя!..

Лиш ти одна похилилась

Тихо надо мною,

Як береза нетвереза

В неділеньку вранці.

Скажи, моя єдиная:

Чим свого коханця

Виряджатимеш та той світ?

Чи сріблом, чи златом?..

Нехай срібло, нехай злато

Сиротам багатим,

А мені лиш одну славу

На вічну дорогу;

Вінець мартира на голов

Кривавий, глоговий,

Як та доля України…

А й ми єї діти!..

Зоре моя вечірняя,

Єдиний мій світе,-

І ми сини України…

Я пан над панами! -

Як пропаде Україна,

То укупі з нами -

Вінці мартирів на главах…

Я більше не хочу!

А ви, люди, вибачайте,

Коли вас клопочу:

Я кращої не умію.

Що ж робити мушу!..

Другі в Римі да в Атенах 50

Напувають душу,

А я тільки гарештами,

Та муков, та горем

Поїв свою безталанну…

Така моя доля!

 

А де ж наші вибранчики,

Сердешнії діти,

То залізне горе борють

В широкому світі?

О - далеко! Аж у Мантві,

Під старим Кастельом

Сидять собі. Вечір тихий,

А вни невеселі,

Зажурились, молоденькі,

Нишком серце мліє:

Воно чує нове лихо,

А сказать не вміє…

Та й навіщо, пани-браття,

Лихо вповідати?..

Завтра рано в чистім полі

Заревуть гармати;

Завтра рано музик-банди

До штурму задзвонять;

Завтра рано поточаться

Червоні-червоні

Три Дунаї!.. Одна кулька,

Оден багнет в груди -

Щастя, доля, лихо, горе,

Піски, тали, люди -

Усьо, усьо закопають

Ув одну могилу!

Довго муки, довго кари,

А життя - на хвилю.

 

Лиш той капрал Біловусяк

Нічим ся не журить:

Сидить собі під касарнев,

Гарну люльку курить.

- Еге, хлопці, смолотока?

Яке нове лихо

Навіяло, що між вами,

Як в церкові, тихо?

Ану мені в вічі глянуть!..

А ти що, Іване?

Сюда ходи! Бігме, плаче!

Стидайся, погано!

- Коли ж мені так важенько!

- Він лист дістав з дому,-

Обізвався Городенчук.

- А відтак що з дому?

- В його жона умирає,

В його малі діти!..

- А той старий пан капітан

Всіх держить на світі,

Чи як кажеш, мій пишняку? -

Він-бо зараз в сльози! -

Устид, хлопче! Хтось би