Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

відразу. Зупинило лиш бажання переконатися, яке з припущень справедливе: Навроцький – свідок убивств чи вбиває сам.

Та поки могилу закидали землею, плани Кошового помінялися.

Щойно перша грудка землі стукнулася об кришку труни, зайві почали розходитися. Більше нічого для себе цікавого вони на цвинтарі не бачили, час помолоти язиками. Цього вистачить на найближчий день, щонайбільше – на два. Далі вони знайдуть нову поживу, забувши про існування такого собі Лукана Різника.

Газетяр лишився на місці.

Навроцький не зводив очей із копачів, що вже впріли, вдовбавши яму в мерзлій землі, й тепер закопували, акомпануючи собі бурчанням. Раніше, аби замовкли, Клим видав їм додатково по цілій короні, але цвинтарні все одно не замовкали. Напевне сподівалися дістати пана адвоката до печінок, аби знову підсолодив роботу на морозі. Кошовий не збирався вестися на багато разів бачені дешеві трюки, навіть повернувся до могильників спиною.

Ось тому й побачив, що Навроцький не пішов разом з іншими. Тупцяв, не сходячи з місця, навіть час від часу нотував щось у невеличкий записник. Перехопивши Климів погляд, кивнув, ніби старому знайомому, торкнувшись при цьому краю капелюха, відсалютувавши: честь.

Дарма він це зробив.

Занадто.

Ще один виклик, Кошовий сприйняв це саме так.

Лишивши родичів покійного, перед цим дозволивши Найді завтра не приходити в контору, Клим підняв комір пальта, прикриваючись від замішаного на снігу вітру, й пішов геть. Боковим поглядом засік: Навроцький теж вирішив йти, і ковзнув правицею по кишені. Там лежав револьвер: після нічної пригоди Кошовий вирішив носити зброю при собі постійно. Якщо визнати, що Різник ударив у відповідь та почав полювання, краще бути готовим до будь-якої несподіванки.

Вийшовши за цвинтарні ворота, Клим ураз змінився. Респектабельний поважний пан зник. Його місце зайняв хлопчисько, один із кращих гравців у індіанців та козаки-розбійники в київських дворах і на пустирищах. Кошовий спритним зайцем шаснув за ріг найближчого будинку, аби не потрапляти на очі Навроцькому. Той саме стояв до нього спиною, торгуючись із візником. Захопившись, не роздивлявся довкола, і тут Климові пощастило: сховався, як міг, вибір для гри в хованки був невеликим, міняти місце не мав змоги. Аби газетяр кинув у його бік навіть побіжний погляд, неодмінно б зачепив споглядача. Та свої справи зараз переважили, і він нарешті домовився, заскочив у коляску та зник із виду.

Кінь поволі рушив у бік міського центру.

Блискавкою гайнувши зі свого укриття, Кошовий перебіг вулицю, підскочив до першого-ліпшого візника, застрибнув у коляску, легенько стукнув дядька по спині.

– За ними, хутко!

Візник, пишновусий і сутулий, замість правити конем розвернувся до пасажира півобертом, хрипнув повним підозр хрипатим голосом:

– Що є, пане? Незаконні дії?

– Все законно, вйо! – поквапив Клим.

– Якщо законно, то є справа поліції. Прошу пана показати документ.

Коляска з Навроцьким тим часом майже дісталася протилежного рогу вулиці й ось-ось могла зникнути з очей.

– До чого тут поліція? – відмахнувся Кошовий, додавши, не знати нащо: – Я адвокат!

– Та яке маю до вас діло, пане адвокате! – гарикався хрипатий. – Втягнете Міська в кримінал, присудять штраф, заберуть дозвіл на працю. Маєте родину, пане адвокате?

– Ще ні, – вичавив Клим, не зводячи очей з переслідуваного, котрого ось-ось доведеться наздоганяти надто очевидно.

– А я, прошу пана, маю. Жона, діточок трійко.

Аж тепер Кошовий зрозумів – Місько заходить здалеку. Зціпивши зуби, поліз по гаманець. Точно пам’ятав, що клав шкіряне портмоне до нагрудної кишені, але там його не виявилося. Перша думка: вкрали, й нема часу думати, де. Наступної миті подумки вилаяв себе: давав копачам додаткові гроші, витягав гаман, поклав назад, куди ближче.

Права кишеня пальта тягнула більше. Там, мабуть.

Сягнувши рукою, Клим намацав револьверне руків’я. Це нічого не значило, гаман міг лежати там же. Вже погано контролюючи себе, просякнувши азартом наскрізь, висмикнув зброю, аби перекласти її з правої руки в ліву.

Не думав вразити візника.

Місько ж сприйняв усе інакше. Побачивши револьвер у руці пасажира, зблід, рвучко повернувся до коня, смикнув віжками. Коляска рушила, і лиш тепер Кошовий зрозумів трагічність та комічність ситуації водночас. Тут же згадавши: гаманець мирно лежить у лівій кишені, куди він щойно збирався перекласти зброю. Запхнувши револьвер назад, знову торкнувся спини візника:

– Їдь спокійно. Роби, як сказали. Не скривджу.

– Та де, – прохрипів той, не обертаючись. – Якось уже поїдемо, прошу пана. Ви лиш скажіть при нагоді, кому слід: Місько Стахів не відмовлявся. Не все зрозумів одразу, та потім виконав.

Візник прийняв його за когось із тутешніх розбійників, зрозумів Кошовий. Сперечатися й переконувати того він не збирався. Поки все виходило досить добре. Навіть краще складалося, ніж думав.

Незабаром Клим переконався: його стривожений візник таки мав досвід спілкування з криміналом. Навіть напевне виконував час від часу доручення й забаганки, бо стежив вправно й грамотно. Там, де один візник легко міг помітити підозрілі маневри іншого, Місько тримався так, що переслідування не кидалося в очі. Більше того – здивував Кошового поясненням:

– Бачу, куди кумпель поїде. Мо’ обженемо?

– Що це дасть? – поцікавився Клим.

– Нічо, – в тон йому відповів візник. – Поїдемо скоро. Випередимо. Там десь попереду я стану, ніби вже висадив пасажира й чекаю далі. Коли вони проїдуть, ми собі рушимо далі назирці.

Так Кошовий остаточно переконався: сів до того, до кого треба. Практику стеження його випадковий знайомий мав, і то чималу.

Хитрість удалася, далі рухалися без особливих пригод. Тим більше що Клим досить скоро зрозумів, куди прямує Навроцький. Його завезли в середмістя, де він вискочив біля одного з нових будинків на Зеленій.[42] З відстані, на якій вони трималися, Кошовий побачив, до якої брами збирається зайти газетяр. Наказав зупинитися, тицьнув вправному Міськові купюру, яку, не дивлячись, вивудив із портмоне.

– Файно подєкував! – вигукнув той. – Пан же скаже, кому слід…

– Пан усе скаже, – запевнив Клим.

– Та як треба, мене завше знайдете там, де нині.

– Побачимо.

Втративши до візника всякий інтерес, Клим поспішив туди, де вже зник із очей Навроцький. Вистачило півкорони, аби дізнатися в двірника, яке помешкання займає пан доктор – чомусь його називали тут саме так. Знайшовши потрібні двері на третьому поверсі, видихнув, відкидаючи всякі сумніви, й постукав.

Спершу – кісточками пальців.

Відразу ж – кулаком, сильніше.

Навроцький відчинив, і Кошовий побачив: пожилець не встиг роздягнутися, навіть капелюха не зняв. В очах – не подив, а неприхована цікавість. Навіть ще більший азарт, ніж у Клима – або той миттю заразив газетяра своїм.

– Я вас знаю, – сказав Навроцький. – Бачив сьогодні на цвинтарі.

– Я