Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

вас бачив там само, – процідив Клим. – Дозвольте зайти.

Ступив через поріг, не чекаючи відповіді, причинив двері за собою, для певності вперся об них спиною. Тепер міг розгледіти Навроцького зблизька й не побачив нічого прикметного. Середній зріст, на вигляд – його ровесник. Якщо різниця й може бути, то років на два-три більше або менше. Вусів не носив, та голив лише під носом: щоки й підборіддя вкривала сіра щетина щонайменше добової давнини. Ліву щоку колись побила віспа, посередині лишилося кілька рівчачків неправильної форми, але виду не псували. Навпаки, додавали газетяру вигляду бувалого в бувальцях, а отже – надійного.

– Я не дозволяв, – мовив Навроцький.

– Збиралися вигнати?

– Ні.

– То в чому справа?

Повернувшись до дверей, Кошовий спершу повернув ключ у замку на два оберти, а потім начепив ще й ланцюжка. Господар стежив за його маневрами вже без цікавості, тривожно. Очі бігали, й Кошовий зрозумів: шукає, чим зможе в разі чого захищатися.

– Нема часу на довгі розмови, позбавлені сенсу, – відчеканив він. – Ви дуже добре інформовані про справу Різника з Городоцької. Ви й породили це чудовисько Франкенштайна.[43]

– Так, він монстр, – легко погодився Навроцький. – Але, на жаль, не прояв моєї фантазії. Ось ви згадали монстра, зшитого Франкенштайном із шматків мертвої плоті. Повірте мені, наш Різник – живісінький, цілком матеріальна істота.

– То де ж він?

Від несподіванки Навроцький завмер із розкритим ротом.

– Хто він? – вів далі Кошовий, задоволений ефектом. – Пане Навроцький, ви найкраще з усіх описали його злочини та його жертв. Так, ніби були там. І чому – ніби? Ви ж були. Не кажіть, що я помиляюся.

– Ви…

– Мовчати!

Гаркнувши, Клим витяг револьвер.

Зараз Кошовий пішов ва-банк.

Чудово розумів це й подумки лаяв себе останніми словами за нестриманість. Міг же спершу розвідати все, зібрати більше інформації про підозрюваного, навіть підключивши до цього злодіїв з компанії Тими. Ті радо б допомагали. Потім – аналіз, зваження всіх «за» й «проти» і аж тоді – висновки та прийняття рішень. Усе зіпсувала саме поява репортера на кладовищі, виклична й нахабна.

Клим міг би переварити й це.

Але записник у його руках – то вже занадто.

Він ступив до Навроцького, наставив дуло, націливши в груди. Той, не чекаючи наказу, поволі почав піднімати руки догори.

– Ані руш! – це Кошовий виплюнув. – Нема часу й бажання на порожні розмови з вами. Дівчата, всі зарізані дівчата, не чинили опору вбивці. Вони знали його. Він навряд чи ходив до них постійно, як клієнт. Бо ви ж самі у своїх репортажах наголошували: жертви вдягнені, одяг не ушкоджений. Враження, ніби вбивця прийшов на товариську розмову. І разом із тим всі вбиті дівчата вами дуже добре описані! Ви знали історію кожної, Навроцький! Вигадали?

– Правдиво! Все правдиво! Брехати – не моя робота, я не пишу бульварних романів!

– Зате збільшуєте прибутки бульварним газетам! І собі заразом! Ви себе виказали цими деталями, Навроцький!

– Та як-то – виказав!

Клим підступив ще ближче.

– Подробиці, ті самі подробиці. Ви входили в довіру до дівчат. У вас дуже добре виходить, ви ж давно досліджуєте звичаї міського дна. Ви маєте досвід спілкування саме з такою публікою, яка не буде вас боятися. Ви вмієте входити в довіру. Це згубило вже чотирьох дівчат! І нещасного Луку Різника!

На нього працював ефект несподіванки.

Одного разу це вже допомогло, в клубі «Доміно». Тоді, шукаючи вбивцю Агнелі Радомської, Клим вийшов на слід таємного брудного притону для забав міської аристократії. Проти – статус, репутація й досвід Навроцького. Багато років варячись у казані львівського дна, газетяр напевне переживав усяке. Побачити наставлене на себе дуло чи відчути лезо ножа під боком там завиграшки. Хто-хто, а Кошовий знав це. Настрашити револьвером тертого книша, звиклого крутитися вугром, не так просто, як міського жигало, дамського улюбленця.

Але ва-банк – то ва-банк.

– Зараз ми підемо в поліцію, – просичав Клим у лице Навроцькому. – Ви стежили за мною. Фіксували кожен крок. Робили гроші та славу, описуючи не лише свої діяння на Городоцькій, а й мої успіхи у протистоянні з вами! Ви послали мені привіт, убивши Лукана! Вам удалося заманити його, бо хлопчина довіряв вам! Адже ви писали про нього в газеті спершу як про кандидата на вбивцю, потім, з такою ж категоричністю – як про жертву підступного маніяка! Я все це читав, мав можливість порівняти! Ви хотіли, аби поліція знайшла мене біля його тіла! Прекрасний репортаж, пане Навроцький! Ви робите славу на всьому огидному! Заради цього готові вбивати!

Говорячи так, Кошовий крок за кроком відтіснив газетяра до протилежної стіни. Коли відступати стало вже нема куди, Навроцький міцно притиснувся, розправив плечі, ніби збирався відштовхнутися й піти в контрнаступ. Видихнув, уклавши у крик весь свій відчай:

– Та нікого я не вбивав!

– Всі вбивці так кажуть!

– Мене послухайте! Я дав вам можливість, тепер ваша черга!

– У поліції будете…

– Та лишіть ви ту поліцію! – тепер Навроцький справді подався вперед, поволі відштовхуючи Клима, навіть без страху торкаючись грудьми дула. – Якщо історії дівчат – ваш єдиний доказ, каюся – брехав!

– Щойно сказали…

– А хто відразу зізнається! Самі ось тільки про вбивць казали! Так, я брехав! Вигадав історії усіх чотирьох! Хотів познайомитися лише с останньою, Анною! Бо вона поводилася дивно, мав до неї окремий інтерес. Спершу – один, потім – інший!

Кошовий відступив на крок під натиском Навроцького, намагаючись перетравити водоспад почутого. Револьвера не опускав. Проте правиця все ж трохи здригнулася – ознака непевності.

– Не морочте мені голову своїми інтересами. Поясніть до пуття.

– Хіба ви дасте! Заберіть зброю, пане Кошовий. Під дулом слова не скажу більше.

Трохи подумавши, Клим ступив ще на кілька кроків назад. Озброєна рука повисла вздовж тіла, донизу дулом.

– Слухаю. Але ви вже почали зізнаватися в брехні…

– Це не зовсім брехня, – Навроцький тепер говорив упевнено. – Я нічого не знав про Зосю, Крисю та Юстину, зарізаних маніяком, дозвольте називати його так. Зате в моїх записниках – безліч сповідей інших курвів. Не забувайте, де я працюю і на які теми пишу. Навіть часом користаюся їхніми послугами, аби вислухати в перервах між зляганнями сповіді. Вони, пане Кошовий, називають себе клієнтам, як самі хочуть. Ви впевнені, що Зося за пашпортом була Зосею? Що Крисю батьки хрестили Крисею? Зате повірте мені, дуже мало унікальних історій про себе може розказати кожна з них. Я пишу, пане Кошовий. Я не так журналіст, як літератор. Припустіть, що курви читають газети. Дізнаються звідти історію