Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

тканин, а закоцюблі від холоду пальці рухали намистини чоток під бурмотіння нескінченних молитв. Побачивши священика, жінки хистко підвелися, спираючись на свої вузлуваті ціпки, й швиденько почовгали чоловікові назустріч, змагаючись за право першою поцілувати його заляпаний рукав. Я стояв осторонь, намагаючись залишатися непоміченим. Однак ті, хто ще щось бачив, з огидою витріщалися на мене й називали упирем або циганським знайдою і тричі плювали в мій бік.

Костьоли завжди приголомшували мене. Утім, вони залишалися просто невеличкими Божими будинками, розкиданими по цілому світі. Господь не жив у жодному з них, проте чомусь вважалося, наче він одночасно присутній у кожному. Він був як несподіваний гість, для якого заможні селяни завжди готували за столом додаткове місце.

Священик помітив мене і лагідно погладив по волоссю. Я знітився і, відповідаючи на його запитання, переконував, що вже став слухняним і господареві більше не доводиться мене бити. Чоловік розпитував про моїх батьків, про наш довоєнний будинок і про храм, який ми відвідували, але я не надто добре його пам’ятав. Збагнувши, що я нічого не тямлю в релігії та обрядах, священик відвів мене до органіста й попросив пояснити мені значення літургійних предметів і почати навчати на служку для ранкових мес та вечірень.

Я почав ходити до костьолу двічі на тиждень. Чекав позаду, поки бабусенції доповзуть до своїх лав, а потім сідав в останньому ряду, неподалік від посудини з освяченою водою, що надзвичайно мене приваблювала. Ця вода не була схожа на жодну іншу воду. Вона не мала ні кольору, ні запаху і на вигляд вражала значно менше за, скажімо, перемолоті кінські кістки. Утім, вважалося, що її могутність значно перевищує сили всіх цілющих рослин, заклинань та зіль, які мені доводилося бачити.

Ані змісту меси, ані ролі священика біля вівтаря я не розумів. Усе здавалося мені чарівним, значно дивовижнішим і вигадливішим за Ольжине чаклунство, проте так само важкозбагненним. Я зачудовано роздивлявся кам’яну кладку вівтаря, пишні тканини, що звисали з нього, величну раку, в якій жив божествений дух. Із богобоязним завмиранням я торкався предметів дивовижних форм, які зберігалися в ризниці: блискучої, виполірованої всередині чаші, в якій вино оберталося на кров; позолоченої патени[13], на якому священик розподіляв Святий Дух, плаского квадратного гамана, в якому зберігався корпорал[14]. Цей гаман відкривався з одного боку й скидався на гармоніку. Якою вбогою проти цих розкошів здавалася хатина Ольги, де було повно смердючих жаб, стиглого гною з людських ран і тарганів.

Коли священик ішов з костьолу, а органіст займався на балконі своїм інструментом, я потайки прокрадався до таємничого захристя, щоб помилуватися гумералом[15], який священик накидав собі на голову, спритним рухом скочуючи вниз по руках, і закріплював петлею під шиєю. Я млів, торкаючись пальцями покладеної поверх гумерала альби[16], розгладжував облямівку його пояса, принюхувався до завжди ароматного маніпула[17], що на службах звисав із лівого плеча священика, захоплювався досконало відміряною довжиною столи[18], нескінченною красою візерунків казули[19], чиї відтінки, як пояснив мені священик, символізували кров, вогонь, надію, спокуту й жалобу.

Коли Ольга бурмотіла свої магічні формули, на її обличчі завжди з’являвся вираз, що вселяв страх чи повагу. Вона закочувала очі, ритмічно посмикувала головою і вимальовувала руками в повітрі вигадливі знаки. Натомість священик на службі залишався таким, як завжди. Він просто вдягав дещо інше вбрання і розмовляв інакшою мовою.

Його дзвінкий урочистий голос, здавалося, підпирав склепіння костьолу і навіть будив млявих бабусенцій на високих лавах. Вони несподівано складали до купи свої опущені руки, і, доклавши зусиль, припіднімали поморщені повіки, схожі на важкі зіщулені стручки пізнього гороху. Вицвілі зіниці їхніх затуманених очей боязливо зиркали навкруги, не певні, де опинилися, аж поки старенькі нарешті не бралися вкотре повторювати слова перерваної раніше молитви і знову засинали, наче млявий вереск, розгойданий вітром.

Меса закінчувалася, старенькі юрмилися в проходах між лавами, прокладаючи собі шлях, щоб поцілувати священиків рукав. Орган змовкав. Біля дверей органіст щиро прощався зі священиком і махав мені рукою. Мені доводилося повертатися до роботи — підмітати підлогу, годувати худобу та готувати їжу.

Щоразу, коли я повертався з пасовиська, курника чи стаєнь, Гарбуз заводив мене до хати й брався практикуватися (спершу недбало, а потім охочіше) у нових методах побиття вербовим прутом або кулачного бою й устромляння пальців. Рубці та порізи на моєму тілі не встигали заживати, перетворюючись на виразки, з яких сочився жовтий гній. Я так боявся Юди, що не міг спати вночі. Будь-який тихенький шурхіт, будь-яке поскрипування дощок змушували мене насторожитися. Я витріщався в непроглядну темряву, втискаючись у куток. Здавалося, наче мої вуха виростали завбільшки з півгарбуза, намагаючись не проґавити жодного звуку на подвір’ї.

Коли нарешті вдавалося закуняти, мені ввижалися собаки, що з завиваннями бігали околицею. Я бачив, як вони підіймають голови до місяця та нюхають повітря, і відчував, що моя смерть уже близько. Зачувши їхнє голосіння, Юда підкрадався до мого ліжка і зблизька кидався на мене за Гарбузовою командою та рвав на шматки. Від його пазурів моя шкіра здувалася пухирями, а потім місцевий знахар випалював їх розпеченою коцюбою.

Я з криками просинався, а Юда заходився гавкотом і кидався на стіни будинку. Гарбуз спросоння біг на кухню, вирішивши, що на ферму залізли злодії. Второпавши, що я кричав без причини, він брався кóпати й бити мене, аж поки не захекувався. Я залишався на підстилці, закривавлений та вкритий синцями, й боявся знову заснути та побачити жахіття.

Удень я дрімав на ходу й мені діставалося на горіхи за недбалу роботу. Іноді я засинав у клуні на сіні, а Гарбуз шукав мене по всіх усюдах. Виявивши, що я б’ю байдики, він починав усе спочатку.

Я дійшов висновку, що Гарбузові відверто безпричинні напади гніву мали якесь таємниче підґрунтя. Пригадував чарівні заклинання Марти та Ольги, що мали б наганяти хворобу, однак це не було справжнім чаклунством. Кінець кінцем я вирішив дослідити, за яких обставин Гарбуз скаженіє. Кілька разів, мені здавалося, наче я знайшов підказку. Двічі підряд він відлупцював мене після того, як я почухав голову. Хтозна, можливо, між тим, що пошуки моїх пальців заважали вошам у їхніх повсякденних справах, і Гарбузовою поведінкою був якийсь зв’язок. Я негайно припинив чухатися, хоча свербіло просто немилосердно. Однак через два дні по тому, як я дав вошам спокій, мене знову побили. Довелося наново покумекати.

Далі я припустив, що на господарів настрій якось впливає хвіртка