Читати книгу - "Жуль, Дідьє ван Ковелер"

перешкоди від радарів та проблеми сезонних робітників, мені кортіло вилаятись. Вимкнути звук. Увійти у хвилі при місячному сяйві разом із псом. Моїм псом. Кортіло кохатися.

О 22:40 ми проводили Елеонор (без «а») до помешкання її батьків над аптекою. Поцілували її, почекали, поки вона з третьої спроби відчинить двері будинку — налигана, але щаслива. Фред підморгнула мені. Вона готувала собі майбутнє. Не знаю, чого вона хотіла: примусити мене до ревнощів чи полегшити мені докори сумління. Показати, що досі здатна причаровувати дівчат, що досі вміє бути потрібною, не виглядаючи при цьому дурепою. Що досі може грати в Пігмаліона — себто пережити з іншими те, що відчула зі мною. Можливо, ця вечеря була лише смачною домішкою до нашого розриву. Можливо, Фред хотіла поступитися чарівному бактеріологові — на Орлеанській вулиці вона взяла його за руку і щось поклала йому в кишеню. А він не відводив очей від пухкого конверту, який загрозливо випинався із замалої для нього сумочки від «Шанель». Поки Фред ішла, Зібал постійно поправляв цей конверт.

Я була третьою, йшла за ними. Здавалося, ніби я — їхня провінційна кузина, що попереду — ціле майбутнє. Це часто повторюють шмаркачкам, яким здається, ніби час тягнеться надто повільно.

Зібал зупинився, щоби зашнурувати черевик. Фред обернулась до мене й зітхнула — ніби просто продовжувала нашу розмову:

— Така зворушлива. Хоч і простакувата. Миле дівчисько. До того ж, корисно мати під боком аптекарку.

Мені стало соромно — я лише зараз її зрозуміла. Фред мусила розставити всі крапки над «і». Вона усміхнулась, аби заспокоїти мене. Аби нагадати, що я була вільна. Що я не потрібна їй у ролі доглядачки.

Фред взяла свого суперника під руку, і ми пішли до готелю, де нас гавкотом із балкону привітав Жуль.

Дивний був вечір. Фред нахвалювала мене цій акторці-аматорці — так, ніби мої біологічні відкриття могли перетворити мене на мецената, який профінансував би фільм. Я так і не зрозумів: чи то вона використовувала мене, аби привабити Елеонор, чи — навпаки — намагалася прилаштувати мене до неї, аби повернути собі Алісу.

Я вже брався до третього лангуста, аж раптом отримав повідомлення від мами: «Якщо потреба ще є, можеш облаштуватись у мене. Цілую».

Семантичний аналіз тексту та незвичне для мами останнє слово наштовхнули мене на похмурі здогади. Тож я відійшов, аби набрати її. Колонки Bose — я подарував їй їх на Різдво — щосили плювалися Вагнером. Мама була у відчаї, тож із легкістю відкрила мені своє серце — немов термінове повідомлення агенції France Presse. Унаслідок скасування Державною радою постанови, що забороняла розводити вогонь у помешканнях жителів регіону Іль-де-Франс, проти Жана-Кристофа — сповненого надій на майбутнє депутата, який склав цю кляту постанову, — почали розслідування за звинуваченням у пасивній корупції та зумисному підбурюванні до купівлі коминів закритого типу (текст постанови дозволяв забруднювати паризький регіон тільки цим пристроям). Суддя схвалив прохання про взяття Жана-Кристофа під арешт — і це за місяць до виходу книжки, де мама розповідала про їхнє шалене кохання і прагнення змінити Францію!

— Зібале, а я ж тільки-но підписала верстку до друку, уявляєш?! Це катастрофа — ЗМІ мене просто на шматки роздеруть! Чи, ба, навіть гірше: взагалі бойкотуватимуть. Ну як Жан-Кристоф міг так зі мною вчинити?!

Раптом відчувши симпатію до цього героя автобіографічного опусу — не менш злощасного, ніж я сам, — я відповів, що, повернувшись з відпустки, обов’язково відвідаю його у в’язниці. Мама миттю поклала слухавку.

Я повернувся до столика, де, судячи з косих поглядів і мовчанки, яка відразу запанувала, обговорювали саме мене. Три жінки, три покоління, три долі. Перша на самому початку шляху, друга в процесі відновлення, а третя — вже близька до фіналу. І поміж них — я, у пошуках себе. Жінки завжди ламали мене, потім намагалися воскресити, запалити новим вогнем — і потім знову ламали. Вже не кажучи про мою матір, яка конче мала з’явитися саме цього вечора, коли моє життя — хтозна? — могло кардинально змінитися.

Аліса думками явно була десь далеко. Я говорив з Фред про кіно та спортивні машини — сподівався, що досьє, яке я їй дав, вона читатиме в доброму гуморі. Але всередині себе я відчував порожнечу. Брак чогось. Раптом я зрозумів — мені бракувало лабрадора з 22-го номера. Певно, псам, як і волоцюгам, вхід до казино було заборонено. Фред, ясна річ, навмисно вибрала саме це місце — аби Жуль не так явно ставав на мій бік. Але навіщо було накривати столик на чотирьох?

— Отой ваш Жуль, він також тут? Йому подобається? — запитала донька аптекаря, імені якої я не запам’ятав. Вона допивала вже шостий келих шампанського.

Вони, дивно перезирнувшись, хором відповіли їй «так».

— Тащуся від нього! — зізналось мені дівчисько. — Я завжди кажу Фред: якщо одного дня вони подадуться на край світу, Жуля я заберу собі!

І вона миттю видалася мені гарненькою. Дуже приваблива дівчина. Та під столом мене штовхнули ногою — і відчуття порожнечі повернулося. З гнівного погляду Фред я зрозумів, хто штовхався — хоч і не міг второпати, нащо. Вона використовувала мене то як ворога, то як союзника — причому по черзі то проти Аліси, то проти дівчиська. Та я був упевнений, що вона відчуває з мого боку небезпеку. Не те щоб мене це потішило — радше зворушило.

*

Коли ми вийшли з казино, було досить прохолодно. Йодований бриз дихав ароматом жимолості — але Фред, закуривши, миттю перебила цей запах. Крики мартинів, хлопки петард — у звуковому тлі переважали баси; поодинокі гульвіси перечіпалися через безхатьків, які жили просто на тротуарах. Саме такий вигляд мала відпустка.

Перед аптекою Боннево Аліса підтримала під руку дівчисько, що перебрала шампанського — і якусь мить ми були впевнені, що лангусти випірнуть з неї в канаву. Але вона стрималася. Хтозна, може, це сталося вдома. Поки Аліса й Елеонор вслухались у булькотіння нудоти під лінивим блиманням неонового червоного хреста, Фред кинула один євро в автомат, втиснутий між двома вітринами. Тут було виставлено ортопедичні протези, протитютюнові пластирі, плакати з жінками, що тішились перемозі над циститом або запором, а також рекламу популярних ліків, які можна було придбати у будь-якому супермаркеті. Запитайте у вашого лікаря...

— Про всяк випадок, — сказала Фред, непомітно сунувши мені в кишеню презерватив.

На її повіках блиснули сльози. Перестрівши погляд Аліси, Фред підморгнула їй і відвернулась.

До готелю ми поверталися вузькими вуличками, де було повно забитих людьми терас. Фред тримала мене під руку — їй було незручно йти по слизькій бруківці на високих підборах, — і я відчував, як Аліса дивилася нам у