Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

руки в неї тремтять… боїться вона опізнитися, бо скоро дзвоник задзвоне, зараз бігти треба.

Та потроху й до одежі Наталя звикла. Але ніяк не могла звикнути до панської мови. Вона її дуже погано розуміла, їй казано надіти іншу «юпку», а вона не розбирала, що це говориться про спідницю, і вдягала пальто – ту юпку, що зверху вдягають;

Її посилано в «чулан», а вона йшла навмання в якусь хату, бо не знала, що воно і де воно той «чулан»; їй велено вчитися «прилежно», а вона ніяк не могла зрозуміти, – навіщо це, вчачися, треба лежати, коли їй краще сидіти. Багато її подруг, хоч і самі були такі спершу, але тепер сміялися з неї, а Олександра Петрівна звала її нерозумною й казала, що вона зовсім погано вчиться. Наталя справді погано вчилася, але не через те, що нiби нерозумна була, ні! Дома вона все розуміла, дотепна була розмовляти, знала безліч казок та пісень. Ніхто з її подруг сільських краще від неї не вмів співати, а казки оповідаючи, вона голосом силкувалася вдавати тих звірів чи людей, про яких казала. А тут вона була нерозумна, бо ніяк не розуміла тих слів, «що в книзі пописано»… Вивчившися врешті читати, вона насмішила весь клас, бо прочитала: «Усердно занялся делом», а переказала те так: «У середу занявся дом».

– І сгорєл? – спиталася, глузуючи, вчителька.

– І згорів… – одказала Наталя, але, почуваючи, що щось не так і страшенно червоніючи, зараз же додала: – Ні, цього в книзі не написано…

Голосний регіт не дав їй далі казати. Увесь клас реготавсь, аж сльози втирав. І в Наталі забриніли на очах сльози, але не з сміху.

З цього часу її прозвано Середою, а Ляпалом звати облишили.

Увесь клас нашорошував уха, як Середа вставала проказувати вивчене: вона не тільки погано його знала, а ще й завсігди казала якусь кумедну нісенітницю, звеселяючи тим нудну лекцію.

А як вона щиро вчила ті завдання, скільки вона працювала, щоб їх знати, щоб не бути посміхом усьому класові! І не могла, досі не могла подужати незрозумілої книжки. І ця книжка робила з її головою щось дивне. Наталя блукала по їй очима й думкою, так, як дитина блукала б темної ночі серед невідомого безкрайого степу, шукаючи шляху додому. Вона стільки разів помилялася, стільки разів її осміяно за ці помилки, навіть карано, що вона тепер не була певна ні в одному слові, чи розуміє його, як треба. Написано «масло», – може, це й справді те масло, про яке досі знала Наталя, а може, й щось зовсім інше: адже думала вона, що «орать» – це на полі орати, а сьогодні її вилаяно дурною й сказано, що це значить – репетувати; або от учора: вона думала, що «рожа» то квітка така, а їй кажуть, що це – пика… Може, й з маслом так буде… І потроху Наталя зовсім перестала вірити своїй голові; вона вірила тільки тому, що скаже вчителька, а своя думка в неї замирала, переставала жити, працювати. Дівчина справді ставала дурною. Знаючи себе і своє знання, вона боялася того класу як огню і тим ще гірше робила собі, бо страх вигонив у неї з голови й те, що там удержувалося так-сяк.

Еге, вона боялася класу і вся здригалася враз, почувши, як ударить голосний дзвоник, наказуючи їй до того класу йти. «Дзень-дзень-дзень!» – розкотиться скрізь, а їй так і виявиться, як вона стоїть перед учителькою, блідне, червоніє, знову блідне, мучиться, силкується щось ізгадати – і нічого не може…

Ох, цей уже їй дзвоник! Як він їй упікся! Він дзвонив на день шістнадцять разів! Другого ж дня, як вона приїхала сюди, її вразив цей дзвоник.

Був ранок, і вона ще спала. Їй снилося рідне село й те, що так часто бувало з нею справді.

Зелена-зелена, квітками змережена, лука[170], на тій луці вона з дівчатамиї бігає й грається. Ясно сяє над їми небо, пишно пахнуть навкруги квітки, всміхаючися до неї своїми червоними, блакитними, жовтенькими блискучими личками… Дзвінко та весело розкочується по всій луці дитячий гамір, сміх. І так їм, дітям, гарно, так без міри гарно й весело, що тільки пташкам вільним, щебетливим вільніше й веселіше, ніж їм… Та й вона, Наталя, мабуть, уже пташкою стала, бо ось уже вона не на луці, а на вербі гіллястій над водою, – широко-широко розлилася весняна вода, пойняла[171] луки, городи, і верба тая, де Наталя сидить, теж у воді, аж гілля в їй купає… Сидить Наталя й голосно веснянки вигукує:

Розлилися води

На чотири броди…

І далеко по воді розлягається тоненький голосок:

Соловей щебече,

Садки розвиває…

Розвилися садки, та густі-густі – як ліс. І справді, це вже не садок, а ліс густий, а під дубком сидять вони вдвох: Наталя та її подруга Оксанка… Це вони сюди заховалися від батька Наталиного: він прийшов додому п’яний і хотів Наталю бити, а вона вирвалась і втекла, і тут вони з Оксаною заховалися… Вони одна одну так люблять… Обнявшись, оповідають одна одній про своє горе й щастя… Старша й дужча Оксана пригортає до себе маленьку Наталю, пригортає й цілує… Ох, як гарно, як любо! Коли це відразу як гримне щось над їми… Озирнулися вони, – аж позад них батько Наталин п’яний… Скрикнула Наталя як несамовита, схопилася й побігла…

– Стривай! Куди ти? Чи вона здуріла? Кілька рук ухопило її, держать. Вона розплющує очі й бачить, що нема ні лісу, ні Оксани, ні батька, – круг неї дівчата, держать її й говорять:

– Як ісхопиться сонна, як побіжить!.. Чого ти?

Наталя спершу не знає, що їй казати, тоді відмовляє:

– Злякалася… щось загриміло…

– Загриміло? От дурна! Та то ж у дзвоника вдарено, щоб ми вставали.

Озирнулася Наталя й бачить, що круг неї дівчата встають, убираються…

Ще вся тремтячи з переляку, вона й собі почала вбиратися, коли це знову несподівано вдарив дзвоник і примусив її здригнутися…

Тяжко-сумний був той день Наталі. Вона почувала всією своєю душею, що минулося її щастя, що не побачить вона села рідного, лук квітчастих, гаїв зелених; не обніме її, не пригорне, не приголубить Оксанка… Сльози бризнули з очей у Наталі, як вона згадала Оксанку… Як вона житиме тут без неї? Тут і дівчат багато, та всі вони не такі: всі чужі, нема рідних, нема подруги… Вона втекла від їх, забилася в куточок і сиділа там мовчки. Діти знайшли її, силкувалися