Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

за півтори години, що минули, головний редактор у супроводі особистого охоронця (приставленого до знакової персони з огляду на можливі провокації) таки встиг дістатися додому. Очевидно, охоронець перевірив під’їзд, після чого був відпущений. Далі пан Ребет уже без супроводу почав підніматися по східцях, підійшов до вхідних дверей квартири, де й зупинився. Він навіть встиг зробити ключем в дверному замку півоберта – тому замок і виявився заблокованим, через що Дарія Омелянівна не могла вийти на східці.

Мабуть, саме в цей момент у Лева Михайловича і відмовило серце. Прийти на допомогу не було кому. В усякому разі сусіди виявили пана Ребета на сходовому майданчику під дверима власної квартири без найменших ознак життя. Лишалося хіба що викликати поліцію…

Ця новина глибоко шокувала всіх присутніх у редакції. Приблизно чверть години вони приходили до тями. А потім…

Відповідальний секретар все ж таки поїхав додому до Ребетів, аби з’ясувати найменші подробиці екстраординарної події. Водночас двоє співробітників відправилися до пана Маркуся48 – адже зважаючи на нові обставини, передовицю зі спірним абзацом треба було негайно міняти на некролог Леву Михайловичу. Зміни мав хтось схвалити й затвердити…

Годі й казати: газетярська справа має свої непорушні закони, тож читачі мусили отримати свіже число «Українського самостійника» точно за графіком післязавтра, в понеділок! І навіть раптова смерть головного редактора не могла завадити цьому.

1958 Потоптана пам’ять

Подвір’я приватного будинку по вул. Каблукова (колишня вул. Нова), Київ, кінець березня 1958 року

– Тосько! Агов, Тосько…

– Чого вам, тату?

– Ну то як, подобається тобі тут?

– Та-а-а… не те щоб дуже. Так собі, – дівчина знизала плечима й відвернулася, явно не бажаючи продовжувати розмову. Однак батько, навпаки, прагнув добитися від неї визнання всіх переваг нового становища їхнього сімейства, тому негайно звернувся до дружини:

– Любко, ти тільки подивись, до чого дурна твоя дочка, якщо не цінує, що таке не якась там кімнатка в комуналці на цьому нещасному Подолі, а свій повноцінний будиночок з десятьма сотками землі. І що ж ти на таке можеш сказати, га?..

Цю тираду Захар Захарич вимовив тоном настільки ядучо-глузливим, що якби його слова набули матеріальної форми і пролилися на папір або на тканину, то, ймовірно, пропекли б неабияку дірку. Втім, Любов Савівна знала, як відповісти чоловікові в його ж дусі, не втрачаючи в його очах власної гідності:

– А те скажу, що це не моя дочка дурна, як сто підвалів з павутинням, а саме твоя! Бо і ти сам такий же бовдур, як і твій покійний батько. А вже до чого пришелепкуватою була твоя покійна мамашка, то про це я краще промовчу, адже хоча наша Тоська вже дівка ондо яка здорова та вродлива вимахала, однак ще й досі не засватана. Отож не годиться їй чути того, як…

– О-о-ой-йо-йо-о-ой!!! Куд-кудах, куд-кудах, пішло-поїхало!.. Тобі б лишень батьків моїх покійних образити, курва ти підзаборна.

– Яке поїхало, таке і здибало, лайдак ти вшивотний! Ти перший до мене причепився, як кліщ, хіба ж ні?! Отож не займай – здоровішим будеш.

– Ата-та, ата-та!.. Та якби не батьки мої покійні – царство їм небесне обом, – то не бачити б тобі цієї хатиночки й цих десяти соточок земельки, як своїх вух на потилиці.

– Ах ти ж гімнюк!!! Та це я тобі зараз таке скажу, таке… що у тебе вуха не на потилиці, а на маківці вузлом зав’яжуться!..

– Обох би вас не чути, – пробубоніла дівчина роздратовано, але водночас якомога тихіше. Саме так, щоб її ненароком не почули.

– Чо… чого-чого ти там варнякаєш?! – батько негайно переключився на Тосю, небезпідставно запідозривши, що дочка сказала щось не надто компліментарне на адресу старших.

– Ти, Тосько, і справді того… слова добирай, – підключилася до Захара Захарича дружина. Побоюючись, як би їй зараз же не перепало, дівчина спробувала виправити ситуацію:

– Я слова добираю, а от ви мені скажіть, нащо було зриватися з насидженого місця тепер, у березні?! Ото вже не можна було зачекати початку літа, коли у нас випускні іспити відбудуться. Сверблячка-нетерплячка на вас обох напала.

– Та як же чекати?! Тут же не тітьки дім, тут після свекра і свекрухи десять соток землі лишилося! Ти тільки подивись на цю розкіш: ось тобі смородинка чорна, ось порічка, ось аґрус, а он там малинка по периметру. А ще дві яблуньки – справжній сніжний кальвін. І слива-угорка. А тут ми полуницю посадимо, а он там помідорчики. Як тобі, га?! Та довкола цього усього треба поратися, вчасно обробляти – бо це ж у нас тепер хазяйство…

– То ми що, село якесь невмите колгоспне, щоб на землі поратися?

– Чому це село?! Чому село?! – здивувалася матір. – Це тобі не село, це Київ, тільки, вважай, передмістя. Хатка є, земелька, базарчик поруч – ну, то й добре! Та з цих десяти соток можна стільки всього назбирати і потім на базарчику продати!.. А як не тут – то сідай на транвай і вези все, приміром щоб так, на Лук’янівку. Тут тобі і чотирнадцятий, і п’ятнадцятий транваї – обидва на Лук’янівку бігають. Хіба погано?..

– Ох, мамо, мамо! А мені як звідси на Поділ до школи мотатися, ви з татом про це подумали?!

– А чого тут думати? Сіла на той же чотирнадцятий транвай і доїхала собі, як королева. А там ще трохи пішки пройти.

– Трохи, ага… Спочатку до школи, потім зі школи. І так шість днів на тиждень мені ноги бити, а не вам.

– А що ж ти була хотіла, щоб тобі… – почала Любов Савівна, проте її негайно перервав чоловік:

– Стривай, стривай, Любко, я, здається, знаю, чим вона не вдоволена.

– І чим же?

– А тим, що її з Гатькою розлучили, з сусідською дівочкою-жидівочкою – от чим!..

– Так, і цим також! – раптом не втерпівши, з викликом мовила… та чого там – майже вигукнула Тося.

– Донечко, та у тебе що, з головою не тойво?..

Проте не зважаючи на витягнуте від подиву материне обличчя, дівчина продовжувала вперто захищатися:

– А це вже не ваше діло! Гатя моя подруга, а не ваша, отож із єврейкою дружити чи не з єврейкою, я якось сама розберуся. І не пхайте до мене свого носа ні ви, мамо, ані ви, тато! Вам ясно?!

– От!!! От бачиш, Любко, це таки твоя дочка, а не моя, якщо взяла собі за подругу таку мразоту!!! – в голосі