Читати книгу - "Дім на березі озера, Мері Лоусон"

Він глянув на Саллі, але нічого не сказав. Просто обернувся й пішов геть.

От що я бачила і чого Метт не знав. От чому Люкові Меттове дражніння здалося таким несмішним. Бо Саллі Маклін була не просто якась дівчина, вона була донька його наймачів, тож Люк боявся. Він боявся, що як Саллі вирішить, що її образили, що її відкинули як жінку, то зробить так, що Люк втратить роботу.

Частина третя

Глава 13

Я не розумію людей. Кажу так не через пиху; я не маю на увазі, що люди незбагненні, бо чинять не так, як я. Просто констатую факт. Знаю, що ніхто не може впевнено заявити, що розуміє усіх навколо, але тут справа в глибині нерозуміння. Багато людей залишаються для мене повною загадкою. Я зовсім не розумію принципів їхнього мислення. Напевно, така в мене вада.

Якось Деніел запитав мене, м’яко, як він уміє:

– Кейт, слово «співпереживання» щось для тебе означає?

Ми говорили про колегу, що провів украй непрофесійне дослідження. Не те щоб він фальсифікував результати, але, скажімо так, подав їх «вибірково». Такі речі не покращують репутацію кафедри, тож його контракту на наступний рік не поновили. Я вирішила, що цілком доречно. Деніел, впевнена, теж, але відмовлявся це визнавати, що мене дратувало.

– Я не намагаюся виправдати його вчинок, – сказав він. – Я просто кажу, що ти не розумієш сили спокуси.

Я відповіла, що не розумію, як можна хотіти слави, дістаної за фальшиві заслуги. Деніел сказав:

– Зрозумій, він гарував роками, і знав, що інші теж працюють, не покладаючи рук, у тій самій галузі науки, і можуть перші зробити відкриття, він був певний, що згодом доведе свою правоту…

Я відказала, що це виправдання, на мій погляд, жалюгідне. Помовчавши трохи, Деніел запитав:

– Кейт, слово «співпереживання» щось для тебе означає?

То була наша перша сварка. От тільки ми так і не посварилися, а віддалилися, а потім ще декілька днів поводилися чемно й відсторонено.

У деяких речах Деніел наївний. Йому ні за що не довелося боротися в житті, й це зробило його безтурботним. Непретензійним. Від себе він вимагає більше, ніж від інших. Деніел благородний, чесний і толерантний, і я захоплююся цими його рисами, але часом він, як на мене, передає куті меду. Часом знаходить такі виправдання людям, що ніби позбавляють їх відповідальності за їхні вчинки. Я вірю у свободу волі. Я не відкидаю впливу генетики чи оточення – а який біолог став би? – і розумію, що чимало наших вчинків зумовлені біологією. Але переконана, що там, де маємо волю, маємо й вибір. Думка, що нас веде тільки доля, а ми не здатні ні опиратися, ні змінити напрямок, мені підозріло схожа на відмовку.

Але це я вже відхиляюся від теми. Я хотіла сказати, що тоді подумала, який несправедливий Деніелів коментар стосовно співпереживання, але роздратовано згадувала про нього щоразу, коли чула про чийсь геть безглуздий вчинок. І коли знову стала думати про Люка й Саллі, ще тоді, в лютому, після розмови про знайомство з родиною, то виявила, що намагаюся змалювати собі, що саме Саллі планувала тоді, багато років тому. Що вона могла мати на думці? Як дівчина могла хотіти зустрічатися з таким обтяженим обставинами хлопцем, як Люк?

Єдине пояснення, що мені вдалося вигадати, було таке: вона не усвідомлювала, що ситуація, в якій опинився Люк, – не гра. Думаю, вона була дуже приваблива й не надто розумна, тому підвладна гормонам більше, ніж інші, й чомусь Люкове життя її притягувало. Старший брат доглядає за двома маленькими сестричками – може, вона вбачала щось непристойно сексуальне? Чи було це щось невинніше? Може, Саллі дивилася на нас і бачила гарненьку картинку, і просто хотіла намалювати й себе на ній? Вродливий юнак, симпатична дівчина, двійко вже готових діток. Може, у своїй уяві Саллі гралася в сім’ю. А тоді Люк забрав руку й зіпсував цю гру.

Можу уявити, що вона розказала батькам. Певно, зробила це дуже талановито. Вона все придумала того вечора дорогою додому й, переступивши поріг, уже вірила собі сама. Вона залетіла до маленької вітальні, що її мали Макліни позаду магазину, зі сплутаним волоссям і щоками, розпашілими через зачеплену гордість, замасковану під сум’яття. Її батьки стривожено глянули на неї й не відводили погляду кілька секунд, вона дивилася на них, а тоді розридалася.

– Тату… тату… – почала вона хрипло, й онімілий бідолашний старенький містер Маклін видушив із себе:

– Що таке, дитинко? (Або «любонько». Він би назвав її якось так.) Що сталося?

І Саллі схлипнула:

– Тату, ти знаєш Люка…

– Люка? Так. Що таке?

– Ну, він… Він намагався…

Легко уявити, правда ж?

Можливо, вони їй не повірили – хай як сильно її любили, а, певно, знали про деякі її риси. Але це нічого б не змінило. Вони знали, що раз Саллі незлюбила Люка, то вони не зможуть залишити його за працівника.

Вони повідомили його не відразу. Певно, мучилися тиждень чи близько того, доки Саллі лютувалася, споглядаючи, а Люк дозволяв собі сподіватися. Не уявляю, як вони нарешті повідомили його, бо й у найкращі часи їм часто бракувало слів. Під кінець, певно, Люк сам їм допоміг. Може, одного вечора, зачиняючи магазин, містер Маклін прокашлявся разів зо п’ять і нарешті промовив:

– Гм, Люку…

І Люк почекав хвильку, попри все сподіваючись, що то було не те, що він подумав. А тоді мовчання тривало, аж доки він збагнув, що то таки було те, що він подумав, тож сказав:

– Еге. Добре. Я розумію.

Містер Маклін стояв, маючи винуватий вигляд.

– Вибач, Люку, – прошепотів він.

Хоча, може, я недооцінюю сліпоту, що властива навіть батьківській любові. Може, вони таки повірили Саллі, й Люк був їм огидний, вони думали, що той зрадив їхню доброту в найниціший спосіб.

Однак сумніваюся. Ми все одно ходили до їхнього магазину, бо інших не було, й Макліни й далі широко до мене всміхалися, а прийшовши додому, я завжди знаходила невеличкі гостинці, що якось потрапили до сумки: кілька цукерок, лакричну пастилку – зайвий смаколик, якого ми, як вони знали, не могли собі дозволити.

* * *

Як уже сказала, я знову почала думати про всі ці події у лютому, коли прийшло запрошення на вечірку від Меттового сина. Зазвичай, коли я збираюсь додому відвідати рідних, спогади починають потроху просочуватися, але цього разу вони ринули справжнім потоком. Частково, думаю, бо Саймонові виповнювалось вісімнадцять, а це не абищо.