Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

слово, Мері. Більше ніякої школи. – Він узяв виделку й продовжив їсти.

І на цьому школа для нього скінчилася.

Вільний. Дев’ятнадцятирічний, плоскостопий, перейнятий почуттям провини, але нарешті вільний.

Глава 7

«Сезон плямистої форелі починається в суботу»

«Порівняйте три способи випасу корів»

«Теміскейміг спікер», квітень-травень

1960 року

Коли був молодший, Ієн думав, що з віком усе стає зрозумілішим. Дорослі здавалися йому такими впевненими, такими обізнаними, не лише щодо фактів і чисел, а й важливих питань: відмінності між правильним і неправильним, що справжнє, а що ні, у чому сенс життя. Він припускав, що в школу ходять, щоб учитися, починаючи з легкого й далі переходячи до ширших питань, і коли їх вивчають – все, настає просвітлення й надалі життя тече просто й зрозуміло.

Яка дурня. З віком усе ставало дедалі складніше й незрозуміліше. Він більше нічого не розумів, нічого й нікого, й себе також.

Кеті порвала з ним у квітні. Сказала, що їхні стосунки нікуди не рухаються. Він і не знав, що вони мали б. Куди вона хотіла б, щоб вони рухалися? Коли він спитав про це, вона розридалася. Тепер вона його уникала, відверталася від нього, йшла геть, якщо він намагався до неї заговорити. Йому було мулько на душі через це. Вона йому й досі подобалася, й він волів би залишитися друзями.

А ще треба було розібратися з не менш складною справою – яку вибрати кар’єру. Кілька місяців тому містер Гарді, вчитель історії, попросив його затриматися після занять для «невеличкої розмови». У тринадцятому класі їх було дев’ятеро, шестеро хлопців і троє дівчат, і містер Гарді мав «невеличку розмову» з кожним із них по черзі, тож Ієн знав, що це мало статися.

– Отож, – сказав містер Гарді, зачиняючи двері за Ієном і вказуючи йому на стільця. – Що ти вибрав?

Вони були в класі історії. На стіні за містером Гарді висіла карта світу, із зафарбованою рожевим Британською імперією. Поряд карти був почеплений шарж – гігантські канадські солдати нависають над зляканим маленьким Гітлером, а поряд із шаржем – заголовок з газети, жовтий від старості, «В успішній операції нацистам завдали чосу». І шарж, і заголовок покликалися на битву за Дьєпп у Другій світовій війні, й містер Гарді, якому там відстрелили ногу, над шаржем написав акуратними чорними літерами: «Перша втрата війни – це правда». Його учні знали про битву за Дьєпп більше, ніж про всі інші битви у світовій історії, разом узяті.

Містер Гарді сів за стіл і глянув на Ієна, звівши брови.

– Чи не помилюся я, сказавши, що розмовляю з наступним лікарем Крістоферсоном?

Він усміхнувся, й Ієн відчув, як роздратування піднімається в ньому, наче хвиля.

– Я вирішив, що хотів би вивчати сільське господарство, – сказав він.

Він навіть і не думав це казати, аж доки слова не злетіли з його вуст, утім вчителеву реакцію було бачити так приємно.

– Сільське господарство, – повільно повторив містер Гарді, як наче не чув цих слів раніше й не знав, що вони означали.

– Так, – підтвердив Ієн. – Я хочу стати фермером.

Містер Гарді взяв олівця і намалював маленький квадратик на промокальному папері, що лежав у нього на столі. Він замислено кивнув. А тоді глянув на Ієна.

– Ти серйозно це обдумав, так, Ієне?

– Так, – відповів той.

– Ти говорив про це з батьком?

– Так.

Це була брехня. Він ні з ким про це не говорив, бо не мав жоднісінького наміру ставати фермером. Він провів досить часу з Артуром, щоб зрозуміти, що фермерство – непроста справа. Просто це питання наче почало викликати в нього алергію. Він почувався так, ніби його питали про це двічі на день від самого його народження. Хоча, може, й ні. Може, це він сам себе про це питав.

– Що ж, – мовив містер Гарді після ще однієї паузи. – У Гвельфі є чудовий сільськогосподарський коледж. Ти хотів би подати туди заявку?

В Ієна почало гупотіти серце. То що, це все? Він щойно вирішив свою долю одним поривом роздратування?

– А де… де саме Гвельф? – запитав він, наче це хоч до чогось мало якийсь стосунок.

– У Південному Онтаріо. Недалеко від Торонто.

Настала довга мовчанка. Вчитель намалював іще один квадратик. Ієн перебирав у голові шляхи до відступу.

– Можна я про це подумаю? – сказав він урешті-решт.

Містер Гарді кивнув.

– Напевно, буде добре про це подумати.

Він підвів погляд і знову всміхнувся, і його усмішка натякала на те, що він знав, що Ієн блефує. Це так сильно роздратувало Ієна, що він майже вирішив таки стати фермером, просто зі зла.

Але минуло кілька місяців, а він іще досі думав про це, або ж, точніше, уникав про це думати, й наближалися випускні іспити. Щороку вчителі казали, що поточні іспити – найважливіші в їхньому житті, і щороку, склавши їх, вже відчували, як наближалися наступні. Це було схоже на видирання на гору – тільки ставши на вершині, розумієш, що це не вершина, а лише передгір’я. Крім цього, з якоїсь незбагненної причини останній рік він став сам створювати собі складнощі, міні-вершини на загальному гірському кряжі. Він злився на себе, якщо не отримував найвищий бал. Чому – і сам не знав. Він заздрив Пітові, який, здавалося, з кожним днем переймався майбутнім дедалі менше.

Він саме займався математикою, коли батько його покликав. Математика була тим предметом, через який він ніколи не хвилювався. Він завжди думав, що людина або розуміє її, або ні, так що займатися нею безглуздо, й продовжував так думати, аж доки не розгорнув підручника раніше того вечора й не побачив розділ «Диференціальні рівняння та інтеграли». У школі він їх добре зрозумів, але тепер вони нагадували грецьку мову, – власне, частково так і є – а іспит треба було складати вже завтра.

Він пропрацював кілька годин, коли в коридорі внизу почулася метушня. Гучні голоси й човгання ніг. За якусь мить батько покликав його з підніжжя сходів спокійним, але дуже категоричним голосом, таким, коли потребував допомоги терміново, тієї ж хвилини. Ієн устав з-за столу й побіг униз.

Від бокових дверей до кабінету його батька вів кривавий слід, і, увійшовши всередину, він побачив чималеньку калюжу крові на підлозі. У кімнаті було повно людей. Його батько й сержант Мойніган намагалися підняти на оглядовий стіл чоловіка, який відбивався, і ще один чоловік стояв під стіною. Переважна частина крові лилася з першого чоловіка, з рани на стегні. Ієн ступив уперед, схопив ногу,