Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

уста упрямо стулені.. Повік не підводив ані разу; так само, видко, не бажав і уст отвирати.

Мене обгорнув якийсь сором. Ціла його істота свідчила мені чомусь наглядно об тім, що за цілий час розлуки не займалися його думки ані разу мною. Що між ним і мною виросла якась межа, що те, що між нами зайшло, затерлося безслідно і що було би смішно натякати на якісь зв'язки між ним і мною. По нім було це видко. Я соромилась своєї вірності і відчула, що вона не була потрібна. Чи, може, я помилялася? Може. Здавався потрохи пережитим, але в його істоті було щось независиме, щось сміле, безоглядне. Ах, це були наслідки його «сильного, невразливого» сумління! – говорила я до свого серця, котре поборювало всі сумніви одним замахом. Воно визирало з цілої його істоти і надавало йому ціху[52] сили і рішучості. Я чулася просто «гнучкою» перед ним.

Враження, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так підупала, було надто сильне, щоб я могла його в одній хвилині перемогти, тому сиділа я так само мовчки, як він. Лише Зоня, прудка і говірлива, щебетала по-своєму і втягала зручно всіх по черзі до розмови.

– Не хорі ви потрохи, Наталочко? – спитала панна Марія. – Ви такі бліді.

– Ні, я здорова.

– Дивуєтеся, панно Маріє? – зажартувала собі Зоня. – Залюблені виглядають завсіди мізерно! – Вона глянула напівусміхаючись, напівдопитливо на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти відповіді, тому змовчала.

– Чому ти свого персня не носиш? – говорила далі. – Пожди-но, скажу я це професорові.

– Завеликий, могла би загубити.

– Ну, коли вже так, то ліпше не носи! Професор, хоч і який собі там учений, а все-таки не зміг би в те не повірити, що згуба персня віщує розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так?

Я мимовільно глянула на неї благаючим поглядом, чому порушувала вона цю мені таку немилу тему, і то саме тепер! Орядин відгадав мій душевний настрій, чи підхопив мій взір, звернув голову до Зоні і, не споглядаючи на неї, сказав прямо:

– Ти нині дуже жартівливо настроєна, не розумію тебе!

– А я тебе також ні, Василю. Чи богатирі роману, що ти його переводиш, не побралися, і слово «розлука» дразнить тебе?

– Це не роман, що я переводжу.

– Мені здавалось, що роман. Впрочім, що ти читав так завзято, коли я увійшла в кімнату? Ти й не замітив мене?

– Читав новели Гаршина. Кінчив якраз «Attalea princeps».

– Ах, Attalea! – обізвалась я мимоволі, мило зворушена.

– Читали? – він підвів уперше голову сміло за мною, і його очі вп'ялися в мене з якоюсь неспокійною цікавістю. – І що ж? – питав з лихо затаюваним поспіхом.

– Гарна! – відповіла я.

– Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку?

– Тим, що осталася своїм намірам вірна!

– Дійсно, не боялася нічого…

– Ні, і смерті не боялася!

Він покраснів ледве замітно.

– Чи це посліднє зискало вас так для неї? – спитав з легким відтінком глуму.

– Саме те. Це прецінь щось дуже гарне.

– Що? – спитав. – Те, що вона вмерла, не побачивши свого властивого неба? Ну, це справді дуже поетично.

– Ні, тота її постанова: добитися помимо всього до цілі, – відповіла я.

– Але ж вона не добилась до неї, не побачила прецінь того небозводу, об котрім мріяла.

– Так. Та чи це таке важне?

– На мою думку, важне.

– Вона вірила, що побачить своє прегарне небо, а та віра вчинила її такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хіба ні?

Я вдивилася в нього широко отвореними очима і чула, що вони в мене розгорілися. Наші погляди стрітилися. Його очі засяяли, а біля уст появилася ледве замітна, злобна усмішка, що пригадувала мені якусь дивно прикру хвилю.

– Так, так, вона не була буденна сила, – сказав він, – і їй треба поклонитися. Згинула, але хоч оставила віру в силу. Це скріпляє сумніваючихся і слабосильних і піддержує саме тоді, коли вони хитаються!

Я відчула, що ті слова його й усміх той були в мене цілені. Усміхнувшись боляче, хотіла я щось відповісти, але, надумавшись, зараз замовкла. Чого вже боронитись! Ми замовкли.

Зонині очі спочивали жадно на нас, особливо на мені. Та на її жаль звернулася я до панни Марії і почала говорити об чім іншім.

– Вам би десь конче виїхати вліті, Наталочко, – мовила старенька панна. – Ви так засиділися; те впливає зле на дівчат; це я з досвіду знаю. Ви би зараз поздоровіли, повеселішали; от попросити б вам гарно в тіточки.

– Та де вже мені їхати, панно Маріє. Не їздила досі ніколи, привикла вже так. Впрочім, мені нічого не треба.

– Вліті, відай, ваше весілля, Наталко, правда? – спитала Зоня.

– Не знаю, Зоню, – відповіла я тихо.

– Тітка мала казати Лені, що відбудеться вліті, під час вакацій.

– Може…

– З певністю; пізніше не може професор на довший час з дому вибиратися, а він же хотів би якнайскорше оженитися.

Я не відповідала, чула лише, як поблідла.

– Я би не була думала, що він годен до якої-небудь особи так прив'язатися, – говорила Зоня далі. – Мені видиться, що його ідеали – книжки; не так, Василю?

– Панна Верковичівна подобалась йому, оскільки я собі пригадую, зараз з першої хвилини, – відповів Орядин і в тій же хвилі піднявся із свого місця. – Не закурите собі, панно Маріє? (вона любила часом закурити) – питав зворушеним голосом, і його очі промайнули блискавкою по мені.

– Як постараєтесь о сигаретку…

Він наче лише того ждав і вийшов. Мені стало ніяково, і я піднялася з крісла.

– А то куди? – обізвалися обидві жінки.

– Додому вже!

– І чого так скоро? – загомоніла Зоня. – Останься ще, а то прибіжиш лише, щоб привітатися і попрощатися. Пожди, я заграю тобі Шумана «Aufschwung»[53]. Вивчилася вже добре, а ти прецінь уроджений знавець тонів.

Ми встали від стола, і Зоня засвітила світло.

– Нема Василя з сигаретами, – обізвалася старенька панна, – у нього ще, певно, й світла нема, а він клопочеться. – І сказавши це, вийшла.

– Коли би так панна Марія була молода, – сміялася Зоня, – то, певно, була би з них добра пара: вони страшно любляться.

– Вона така добра.

– А він?.. – Вона держала запалену лампу в руці і мов ждала на мою відповідь. Очі в неї світилися так, як світяться вони у кіточки, що спинилася на самоті біля клітки з пташкою.

– Він тобі брат, то ти, певно, лучче його знаєш, – відповіла я спокійно.

– Ну, вже ж! – І ступила наперед. – І так, наприклад, можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше ніколи: хвилями буває попросту нечемним. За ті два роки, що перебував серед високої культури, перемінився чимало. Досі висміював матеріалістів, а тепер сам готов статися ним. Впрочім, це, як я думаю, не гріх… і я лише кажу,