Читати книгу - "Одна ніч, Ясміна Лав"

Глава 17

 

    - Знаєш, ніяк не можу викинути тебе з голови після тієї вечірки .... - тихо каже Микита і сідає в крісло, біля дверей.

-Мені потрібно йти працювати. Відкрий двері. - мене трохи лякає спокій хлопця.

-Та годі тобі .... Не хвилюйся, я все оплачу. Кожну годину... - він усміхається і дивиться на мої ноги.

Мені стає гидко і я опускаю вперед фартух, який ледве прикриває коліна.
Цей жест смішить хлопця і він ірже, відкинувши голову назад і заплющивши очі. 
Це мій шанс.

Різко біжу до дверей, смикаю ручку, але там, як і варто було очікувати, зачинено.

-Допоможіть! Хто небудь...! - кричу, але розумію, що через музику, швидше за все, мене не чути.

А якби й почули, то навряд чи хтось допомагатиме.

Микита піднімається, зовсім спокійно дивиться на те, як я тарабаню по дверях кулаками і кличу на допомогу. А потім хапає мене за руку і штовхає у крісло.

-Ну щоо ж ти ...? Крихітко... Невже я такий страшний...?
-Випусти мене!
-Як тільки ти задовольниш мої бажання...

Він підходить ближче і бере мене за підборіддя. 
Недовго думаючи, ударяю хлопця між ніг і він валиться на підлогу, хныкаючи. Знову рвусь до дверей.

Я намагаюся бити руками якомога сильніше, але мабуть цього недостатньо.

Раптом відчуваю різкий біль у голові. З моїх очей бризкають сльози.
Микита тягне мене за волосся назад, і в цей момент відчиняються двері.

Артур!

Як же я рада його бачити...
Він дивиться за мою спину. В очах чоловіка бачу злість...
Його руки стискаються у кулаки. А потім погляд падає на мене.
І я бачу співчуття та жалість...

Микита відпускає моє волосся і хапає мене за руку.

-Артурчик .... Привіт. - каже хлопець, посміхаючись.
-По-перше, відпусти дівчину. По-друге, я тобі не Артурчик. І по-третє, зараз же геть з мого готелю.
-Ти чого, друже? - Микита відпускає мене і йде до Артура.

Підходить і говорить щось пошепки, а я стою і не можу поворухнутися від страху. Колінки тремтять, а по щоках котяться сльози.
Я навіть боюся підняти очі на чоловіків, стою і дивлюсь у підлогу.
Раптом чую глухий звук удару, а за секунду Микита валяється біля моїх ніг.

-Ходімо зі мною. - тихо каже Артур і простягає руку.

Дивлюся в ці добрі очі і розумію, що я можу довіряти цій людині.
Навіть зараз, у такий момент, він дає мені вибір – брати його за руку чи ні… і я беру.

Ми входимо у великий дворівневий номер. Все дуже гарно обставлене.

Теплі, світлі відтінки, велика люстра, м'які дивани, маленькі полички з дрібничками на стінах та живі квіти.
На підлозі білий м'який килим.

Перший рівень - це вітальня і не велика їдальня, а також кабінет та вбиральня.

-На другому поверсі ванна кімната. Тобі треба вмитися. - каже Артур.
-Йдемо, я тебе проведу.

Чоловік йде попереду і я прямую за ним. Піднімаємося і переді мною відчинені чорні двері.

Там спальня. Велике ліжко, біля стіни шафа, на вікнах світлий тюль, а на підлозі сірий килим. Дуже спокійно і лаконічно.
Мені подобається.

Артур проходить усередину, а я стою біля порога. За хвилину повертається і простягає мені речі.

-От. Тобі треба переодягтися. Звичайно, не твій розмір, але... - він простягає мені чисті речі.
-Спасибі .... - я правда йому вдячна.

Настільки, що хочеться знову заплакати. 
Чоловік проходить далі і відчиняє схожі двері.

-Ванна .... Я буду внизу. - каже спокійно і спускається, залишивши мене одну.

Заходжу у світлу кімнату та підходжу до душової кабіни. 
Тремтячими руками знімаю одяг, включаю теплу воду і заходжу всередину.

Теплі струмені зігрівають тіло. Стає  трохи легше. 
Коли перестаю тремтіти, вирішую, що достатньо стояти під водою і виходжу.

Одягаю легкі домашні штани та футболку із коротким рукавом, що дав Артур. Сушу феном волосся і виходжу із ванної.

-Я вже казав. І повторювати не має наміру. І ще... 
Те, що ви телефонуєте щодня, не змінить мого рішення.

Артур говорить по телефону у вітальні і я тихо спускаюся сходами.
Зупиняюся на останній ступенці і дивлюся прямо на чоловіка.
Він стоїть спиною до мене.

На ньому біла сорочка, рукави підкатані до ліктя. Під світлою тканиною перекочуються м'язи, і я не можу відвести очей від його фігури.

-Хочеш щось поїсти? - запитує Артур. 
І я швидко моргаючи опускаю голову.

Він точно помітив як я витріщалася на нього.
Господи, про що я взагалі думаю...

-Ні дякую...
-Тоді чай..?

Чоловік жестом вказує на маленький круглий столик біля дивана. На якому стоїть таця з двома кружками гарячого чаю, ємність з кубиками цукру та тарілка з печивом. 
Схвально киваю, підходжу і сідаю на невеликий диван.
Артур сідає навпроти, у крісло. 
Беру в руки чашку та роблю ковток.

-Дуже смачно... - говорю тихо.
-На здоров'я.

Ми сидимо мовчки, але мене не обтяжує ця тиша. Скоріше навпаки. Зараз я почуваюся спокійно, затишно...
Як вдома.

Майже спустошивши чашку, кладу на стіл. Маленький годинник на поличці показує пів на другу ночі...
І спати хочеться жахливо...

-Мені час у гуртожиток... - дивлюся на чоловіка.
-Почекай. Надворі ніч. Залишайся. Поспиш у спальні, а я тут ляжу.
-Ні я....
-Я обіцяю, чіплятися не буду., - і ця його фраза викликає у мене посмішку.
-Добре .... Я хотіла запитати щодо офіціанток в казино ...

Я хотіла поставити це питання ще коли ми тільки сіли. 
Він знає, чим займатися в його готелі...?

-Тільки якщо самі цього хочуть. – спокійно відповідає Артур.
-На добраніч.
-На добраніч.

Піднімаюся нагору, заходжу в спальню та зачиняю за собою двері. 
Я не боюся, що він увійде серед ночі. Навіть навпаки... 
Кричить моє внутрішнє я.

Усміхнувшись, лягаю на ліжко. 
М'які подушки та теплий плед, ось що мені зараз потрібне. Заплющую очі і тільки починаю засинати як чую гуркіт десь біля кімнати.
Вибігаю і чую шум води та мат Артура з ванної.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍