Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

– От бачиш, все ж таки – ти відьма, нікуди тобі не дітися від твоєї природи. – проговорив холодно – Зі мною ти, принаймні, будеш під контролем.

До місця де на нас вже очікував Райн, ми дійшли у повному мовчанні.

Вихопивши сумку з його пащі, перевірив її вміст.

Гримуар, довідник магічних рослин, гаманець, тонка синя нитка, певно, провідник, трохи їжі, чорна сукня й спідня білизна.

Гримуар я не чіпав, як і довідник, а то ще знову почне верещати.

– Що ж – не густо. – проговорив, порахувавши блискучі монетки.

Раптово, в голову прийшла чудова думка. Мої обладунки! Вони були на мені, якщо їх продати, навіть частину, грошей вистачить на нормальну дорогу. Можна буде зупинитись у заїжджому дворі, а не в лісу й Дран знає де.

– Де мої обладунки? – спитав у дівчини.

Почувши запитання, вона помітно зблідла. Відступаючи від мене на скільки дозволяла мотузка, заговорила:

– Я… Я їх викинула, вони…, вони обпікали мене! Та страшна маска, і я подумала… – відьма замовкла.

– Ти зробила що? – гаркнув.

Я до болю стис кулаки, щоб не вчепитися в її тонку білу шию.

Це ж треба! Метал, який з таким трудом видобувають Леди, глибоко в надрах вічно мерзлої землі! Метал, з якого виходять тонкі, утім, напрочуд міцні, майже непробивні обладунки – вона викинула!

Я прикрив очі й глибоко вдихнувши, повільно видихнув.

– І далеко ти їх викинула? – спитав вже спокійніше.

– В ущелину, біля драконячих гір.

– На скільки вона глибока?

Дівчина витріщила на мене очі.

– Не знаю, достатньо.

– Ти бачила обладунки на дні, коли викинула? – спитав роздратовано.

– Так, бачила.

– Добре. Райн, присядь.

Дейнід схилився, наче у поклоні, так, що тепер можна було легко залізти йому на спину.

– Дами вперед! – насмішкувато проговорив я, одночасно підтягуючи Данаю ближче.