Читати книгу - "Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія"

Глава 21

***Олексій***

Тільки-но приліг подрімати в обідню перерву, тільки прикрив очі, як пролунав стукіт у двері. Це нелюдське катування.  Я не можу згадати коли в останнє нормально спав. Усю ніч вкотре не міг заплющити очей. У Соні була температура. Вранці приїхала теща і я зміг хоча б спокійно зібратися на роботу. В такі моменти я дуже їй вдячний.

- Заходьте - сонно відповідаю я гостю.

- Олексію Михайловичу, підпишіть лікарняний.

- Звісно, Нелі. Як твої справи? – кажу я підводячись з дивану.

- Льош, як же ще можуть бути справи у самостійної дівчини моїх років? Звичайно, чудово, тільки колінка болить сьогодні. А ти що такий сумний?

- У Соні температура була, ось усю ніч біля неї й просидів.

- А дружина не могла тебе підмінити? Хоча б на кілька годин. Чи це не входить до її обов'язків?

- Моя виразка сьогодні повертається додому, вона на збереженні лежала.

- Ти не говорив – відразу в обличчі змінюється Нелі - Зараз все гаразд?

- Нелі, просто не було приводу про неї говорити. Так, все більш ніж добре, але є можливість того, що я все ж таки скористаюся твоєю гостинністю.

- Льоша, що трапилося? – плескає себе по колінках Нелія.

- Я обов'язково тобі все розповім, коли знатиму всю історію в повному обсязі. А поки що я просто хотів попередити тебе про свій можливий передчасний візит.

- Я чекатиму тебе, ти ж мені як син.

- Ти мені теж як рідна мати, Нелі.

***                                                          

*ординаторська*

- Ви бачили нашого Олексія Михайловича? У нього явно була безсонна нічка, мабуть, наша сіра мишка, а скоріше навіть щур Лізонька, вже активно вирує в його ліжку. Ех…такий експонат чоловіка пропадає.

- Чорний язик в тебе, Ліліє. Ти колись думала, що це явно не твоє ім'я? Лілія якось дуже ніжно. У мого племінника в дитинстві була енциклопедія і цю дитину, завжди зачаровувала картинка красивої квітки. Квітка, втім, справді гарна, барвиста, її хочеться розглядати, прямо як тебе. Назва їй Рафлезія Арнольді. Знаєш таку?

– Ні.

- Тоді тобі невідомі всі грані цього дивовижного, Божого створіння. Я тобі розповім, ти не проти?

- Розповідайте – з відразою каже Ліля.

- Він дивовижний. Уявляєш у нього немає коріння, і він не здатний до фотосинтезу, не може синтезувати необхідні органічні речовини. У нього є тільки нитки, як у гриба, завдяки яким він паразитує коштом інших. Цим ти його нагадуєш, що правда частково. Своє коріння ти скинула як змія свою шкіру. Ти не вмієш нічого створювати. А паразитуєш лишень за рахунок своїх іменитих родичів. І поки твоє обличчя не набуло забарвлення квітки, про яку я розповідаю, я все ж повідаю тобі головні її особливості. Вона має запах і зовнішній вигляд м'яса, що гниє, чим приваблює гнойових мух, як ти свого чоловіка. І поки ти остаточно не закипіла, щоб трохи остудити тебе, я скажу, як перекладається його назва і чому вона більш ніж тобі підходить. Так от, вона звучить в перекладі – трупна лілія. Адже твоя душа вже більше мертва, ніж жива, а ти так, пуста оболонка що загнила. А тепер я пішла на обхід.

- Стара відьма.

- Та принаймні не на корм черв’якам поки.     

- Тебе звільнять!

- Мені все ж таки здається, що ти звідси підеш першою.

 

***Ліза***

- Ліліє Валентинівно, Вас хворий у палаті чекає. Йому щось терміново треба у вас дізнатись. Я хотіла запропонувати йому допомогу, щоб Вас не смикати по дрібницях, але він відмовляється.

- Я бачу, ти кожному намагаєшся надати допомогу – з дикою злістю в голосі відповідає жінка -  Одним хворими допомагаєш, інших у ліжку відігріваєш, доки дружина на збереженні. Не Єлизавета, а прямо Мати Тереза. Чи не здається тобі, що ти зайва? – з палаючими очима дивиться на мене Ліля.

- Та що я вам поганого зробила? Кого це я відігріваю?

- Бісять мене малолітні вискочки. Ти ж пустоголова, а намагаєшся пробитися через Олексія. Знаємо ми таких, як ти – махає рукою у повітрі жінка -  Дівчинка, я бачу тебе наскрізь. Що, нема чого сказати?

- Не хочу нічого казати. Мені навіть дивитись тепер на вас гидко.

- А варто було б сказати, а то наступного разу може не буде чим говорити.

- Ви хвора.

Не витримую натиску цієї жахливої жінки й поспішно вибігаю з ординаторської. Мені так боляче та прикро. Адже я словом поганим її ніколи не образила, за що вона так зі мною. Почуваюся кошеням і не знаю куди йти. До ординаторської не піду, поки там немає Нелі. У роздягальні інтерни й там не посумувати. Залишається лише їдальня. Сумно тягну ноги до столика.

Моє життя стало жахливим з того моменту, як я почала тут працювати. Мене розчавили, прожували, переварили, висрали, то ще й послизнулися на рештках.

Напевно, збоку я нагадуючи скам'янілість. Рухи заважали б бурі думок усередині моєї пустоголовості.

*Дзвінок телефону*

- Єлизавета Миколаївно, я хотів запропонувати подивитись цікавого хворого на прийомному покої. Ви підете?

- Вибачте, але коли буде вже підписана моя заява на звільнення? – від стресу і гіркої образи я тепер сама перетворююсь на Лілю і нападаю на Льошку - Якщо Вами вкотре воно було втрачено, то нове подарую як оберіг на ланцюжку. Чи варто мені зайнятися приниженнями у Вашу занижену область тіла, для просування мене вперед на вихід з лікарні?

- Могли просто сказати, що не хочете. До побачення – каже мені чоловік і просто кладе слухавку.

Бісить. Хух, Ліза, візьми себе до рук. Ти ж не така і не хотіла цього казати. Боже, який сором. Не можна, просто недозволенно так поводитися, це згубно впливає на мене. Краще перепросити.

Шлях до кабінету Олексія Михайловича, я здолала на ватяних ногах. Як одна людина може так вибити з колії та як мені з нею далі працювати?

Підношу руку для того, щоб постукати, як раптом двері відчиняються самі.

- Єлизавето Миколаївно, ви ще не все сказали? - З посмішкою запитує Льоша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍