Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

Непорочність — стан негативний, а отже, несумісний із природою речей. Не Кедді, а природа завдає болю тобі». А я йому: «Це лиш слова». А він мені: «А незайманість хіба не слово?» Я йому: «Ви не знаєте. Не можете знати!» А він мені: «Саме так. Від того моменту, коли ми це усвідомили, трагедія відступає на другий план».

Там, де воду накриває тінь від моста, я міг прозирнути далеко вглиб, хоча й не до самого дна. Якщо листок побуде у воді досить довго, то з часом уся зелена тканина вимивається, й тоді лише самі тонкі жилочки віють млявим рухом сну. Кожна, хай там як вони були переплутані раніше, хай там як щільно прилягали до кісточок, тепер коливається осібно. І, можливо, коли Він звелить воскреснути, очі також виплинуть із мирної глибини та сну, аби глянути на горню славу. А потім виплинуть уже й праски. Сховавши їх під мостом скраю, я повернувся і сперся ліктями на поруччя.

Таки не до самого дна, але до значної глибини вода прозора, й ось бачу: висить якась тінява риска, мов хто націлився й пустив у течію жирну стрілу. А понад самою водою мошкара — мушки-одноденки снують: то з тіні на осоння, то знову в тінь моста. От коли б просто за всім цим пекло — чисте полум'я, і ми обоє мертвіші мертвих. Аби там тільки я з тобою один я і ми обоє посеред ганьби та жаху але чистим полум’ям відділені Без щонайменшого поруху та стріла виросла в розмірах і, збриживши губою гладінь плеса, форель затягла мушку під воду — з тією великанською зграбністю, з якою слон бере із землі фісташку. Крихітний вир, згладжуючись, поплинув за течією, і тоді я знов уздрів ту саму стрілу: носом супроти потоку, ледь колихаючись у ньому, вона знову цілилася, вичікуючи, коли котрась мушка достатньо знизиться над водою. Аби тільки ти і я там посеред ганьби й жаху але відгороджені чистим полум’ям

Форель зависла, зграбна й незрушна посеред хистких тіней. Підійшли трійко хлопчаків з вудками, й ми разом, спершись ліктями на поруччя, стали дивитися на ту форель. Хлопчаки її добре знали: то ж така собі місцева знаменитість.

— Та її вже двадцять п’ять років ловлять і ніяк не впіймають. Одна бостонська крамничка оголосила, що подарує спінінг за двадцять п’ять доларів тому, хто її спіймає на гачок.

— То чого ж ви ґав ловите? Хіба не хочеться мати двадцятип’ятидоларовий спінінг?

— Хочеться! — відповіли хлопчаки, невідривно стежачи за рибиною. — Ще й як хочеться! — сказав один.

— А я б не взяв спінінга, — заявив інший. — Хай би краще гроші дали.

— Чи б вони й захотіли оддати грішми? — заперечив перший. — Б’юсь об заклад: дали б спінінг і край!

— А я б його продав.

— Таж за нього ніхто не дасть двадцять п’ять баксів.

— Скільки б дали, за стільки й продав би. Я ось цією вудкою можу не менше наловити риби, ніж тим спінінгом за двадцять п’ять баксів.

Потім вони стали обговорювати, що хто з них купив би за двадцять п’ять доларів. Говорили всі разом — палко, один одного уриваючи, нетерпляче, обертаючи нереальне в можливе, потім у ймовірне, далі — в безперечний факт, як це часто виходить у людей, коли вони бажання виливають у слова.

— Я купив би коня й фургон! — сказав другий.

— Так тобі й продадуть за ті гроші, — разом заперечили йому перший і третій.

— А я кажу: продадуть. Я знаю, де можна купити все це за двадцять п’ять баксів. Один чоловік продає.

— А хто ж це?

— Та хай там хоч би й хто. А я дам йому двадцять п’ять — і продасть.

— А, випендрюєшся, — сказали йому перший і третій. — Нікого такого ти не знаєш. Просто набиваєш собі ціну.

— Ви такі певні? — сказав другий. Товариші й далі глузували з нього, а він затявся й не сказав більш нічого. Сперся на поруччя та й задивився на рибину, яку подумки вже й продав, — і раптом весь запал, уся в’їдливість де й ділися з голосів тих двох, от ніби й вони допевнилися, що форель піймана, й кінь із фургоном — куплені: подіяло гордовите мовчання, яке здатне не тільки дорослих, а й хлопчаків переконати в чім завгодно. Як на мене, це логічно, що люди, стільки водячи і себе, й інших за носа з допомогою слів, наділяють мовчання мудрістю, і в паузі, що запала, відчулось, як ті двоє квапливо шукають заперечення — якийсь засіб відняти коня з фургоном.

— Та ніхто не дасть тобі двадцять п’ять баксів за ту паличку, — сказав перший. — Б’юсь об заклад на що завгодно: не дадуть.

— Та він же ще й не впіймав того пструга! — згадав третій, і обидва закричали:

— Ага, а що я тобі казав? Ну, то як того чоловіка звати? Не кажеш? Бо його й на світі немає такого!

— Ат, заткніться ви, — огризнувся другий. — Гляньте, знов випливає!

Усі троє нахилились і заклякли однаково, й однакові їхні вудки тонко й скошено виблискують на сонці. Форель непоквапно спливла хисткою і все більшою тінню, і знову малесенький вир поплинув за течією, поволі розгладжуючись.

— Ого! — промимрив перший. — І чого ми більше й не пробуємо її впіймати? — вголос чудувався він. — Тільки дивимось, як приїжджі бостонці пробують.

— А що, іншої риби, крім неї, тут немає?

— Немає. Із цього затону вона всіх інших повиганяла. Найкраща місцина для ловитви вудочкою нижче, де вир.

— А от і ні, — заперечив другий. — Біля водяного млина Біджелоу наловиш удвічі більше.

Вони ще трохи посперечалися, де клює краще, а тоді враз помовкли — тільки видивлялися, як знову спливає та форелина і як її невеличкий вир засмоктує шматочок неба. Я спитав їх, чи далеко звідсіля до найближчого містечка. Вони сказали.

— Але до найближчої трамвайної лінії он туди, — показав другий у той бік, звідки я прийшов. — А куди вам?

— Та нікуди. Просто гуляю.

— Ви студент з університету?

— Так. А фабрика в містечку тому є?

— Фабрика? — Дивляться на мене.

— Ні, — сказав другий. — Фабрик там немає. — Розглядають мій костюм. — А ви що, шукаєте роботу?

— А про млин Біджелоу ти забув? — нагадав третій.

— Ото знайшов фабрику. Він питає про фабрику справжню.

— Щоб гудок там був фабричний, — кажу я. — Тут нізвідки не чути годинникового сигналу.

— А-а, — протягнув другий. — Ну, там на унітаріанській церкві є годинник. За ним можна дізнатися час. А на ланцюжку у вас хіба не годинник?

— Розбив його вранці.