Читати книгу - "Клянусь, я твій, Поліна Ендрі"

18

Метушливий звук посуду та кроки Кім змушують мене отямитися. Я кидаю тест у кошик, закриваю козирок і розвертаюсь назад, якраз вчасно.

- Кейн?

Я піднімаю очі і бачу Кім, що застигла у вітальні вже з порожніми руками. Я бачу пульсуючі вени під неприродно блідою шкірою, бачу брови, що злетіли до чола, бачу побілілі як крейду губи. Я бачу переляк у її широко розкритих очах. Наче вона тільки-но зрозуміла, що залишила мене наодинці з доказами. Так, я виглядаю надто дивно, застигши посеред ванної бовваном.

Вона швидко бере над собою контроль.

- Чому ти не попередив мене, що приїдеш? - запитує Кім роблено спокійним голосом, але я вловлюю в ньому істеричні нотки.

Я дивлюся їй у вічі з убивчим спокоєм:

- Хотів зробити сюрприз.

Кім недовірливо округляє очі і натягнуто посміхається:

- Я не дуже люблю сюрпризи.

То був натяк, чи як?

- Врахую на майбутнє.

Вона знову посміхається і допитливо вдивляється в моє обличчя, з болісним розпачеи намагаючись зрозуміти, бачив я чи ні.

Зрозумів чи ні.

Мабуть, мій спокій, хоч і загальмований, змушує її вірити, що я ні про що не здогадуюсь, тому що вона видихає, і я не можу не помітити полегшення в її голосі:

- Ух, що за день, суцільні нерви. Зовсім забула, хотіла ще випрати речі, якраз ось збиралася, але ти мене збив з пантелику.

Вона проходить повз мене, заходить у ванну і тягнеться до кошика з білизною. Запнувшись на півдорозі, вона обережно скидає на мене погляд, і я вловлюю в ньому нотки безпорадності впереміш зі страхом. Зрозумів, не дурень.

Я тактовно виходжу з ванної кімнати, але далеко відійти все одно не виходить, коли я розвертаюся, Кім уже займається справою.

Я уважно спостерігаю за нею.

- Кім, - кажу я, дивлячись на те, як вона завантажує речі в пральну машину, ледве впізнаючи свій голос, що сів.

"Ти нічого не хочеш мені сказати?"- мало не виривається в мене, але я вчасно стримую себе.

- У тебе все гаразд? Ти якась бліда, - ввічливо цікавлюся, а в самого серце б'ється як божевільне. Господи, хоч би це було правдою і вона справді була вагітна.

Кім натягнуто мені посміхається.

- Так, а що?

Слабке розчарування б'є по мені ключем. Не сказала.

- Та ні, нічого, - просто відповідаю.

Я втомлено тру очі, потім дивлюся на свої долоні і не можу зрозуміти, що відчуваю. Коли я знову піднімаю погляд, Кім вже піднімається з колін і так і забувши увімкнути пральну машину, з явним полегшенням виходить з ванної. У нас буде малюк. Неймовірно. Що це, якщо не диво? Я чекаю, коли вона проходить повз мене, хапаю її за руку і різко притягую, з жаром цілуючи. Кім захлинається диханням від несподіванки, вона навіть до ладу не встигає відповісти на поцілунок, бо я швидко її відпускаю.

- Кейн, ти чого? - Запитує вона насторожено. Я переводжу погляд між її схвильованими очима.

- Просто, - видихаю я. - Скучив.

І знову це полегшення в очах та натягнута посмішка. Ну ж бо, скажи мені, адже я так чекаю цього. Кім не відповідає, вона йде далі і раптом повертає до передпокою. Я з подивом спостерігаю, як вона бере свою сумочку, недовго копається в ній і витягує телефон.

- Ти кудись збираєшся?

Чесно кажучи, це питання було поставлене просто так і я зовсім не очікував, що отримаю на нього позитивну відповідь.

Кім надто награно усміхається і надто відверто уникає зустрічатись зі мною поглядом.

- Так... У мене тут.. Я розумію, що ти тільки приїхав, напевно втомився, але можу я тебе попросити забрати Олівію?.. Мені просто... Потрібно залагодити деякі справи.

- Добре.

- Дякую.

Кім втикається у телефон і щось швидко друкує, схвильовано закусивши губу. 

- Чорт, - ледь чутно видихає вона, і залишаючи сумочку і телефон, тікає до спальні, явно про щось згадавши.

Я залишаюся стояти на місці, як ідіот. Мабуть, з хвилину чи навіть дві я просто стою, не можу поворухнутися.

Тут на її телефон надходить повідомлення. Я переводжу погляд на тумбочку. І я знаю, що підглядати недобре. Я знаю. Але щось змушує мене підійти, мене ніби тягне вперед якась невидима сила, змушуючи подивитися у її телефон.

Вона викликала машину. Коли я дивлюсь адресу, у мене всередині все перевертається. Вона збирається у клініку "Бейбі-Сіетл". І таксі приїде вже за три хвилини.

Вона хоче піти до лікаря, щоб підтвердити вагітність? Моє серце починає стукати швидше. Можливо, саме тому вона не сказала мені. Хоче переконатися повністю, а потім повідомить.

Кім вилітає з кімнати зненацька, я ледве встигаю покласти її телефон на місце. В одну мить вона пробігає повз мене, взується, підхоплюючи сумочку і телефон, і нічого не кажучи вилітає з дому, грюкнувши дверима.

Я так і не рухаюся, стоячи бовваном. Мабуть, вона навіть не помітила, що я стою тут. Я ніколи не почував себе більш розгубленим. І тут до мене приходить розуміння: Кімберлі не рада. Можливо, вона прямо зараз зробить помилку, про яку шкодуватиме все своє життя. Я мовчки стою і витріщаюся на двері, не розуміючи, звідки це удушливе почуття, яке раптом виникло нізвідки і підіймається всередині мене?.. Воно тисне на груди, забирає дихання, змушуючи серце передчувати щось нехороше у швидких тривожних ударах... Глибокий вдих. Я прикриваю очі, відлічую до п'яти, а потім рішуче підхоплюю ключі від машини і виходжу за двері. 

Навколишній світ проноситься швидкісними зліпками розмазаних плям. Втискаю ногу в педаль, тисну на газ і лечу, наплювавши на правила дорожнього руху та червоне світло світлофора. Дорогою мене зупинили даішники і мені довелося дмухати в трубку і довго доводити їм, що я не п'яний і не божевільний. Так, вони повірили. Червоні від люті очі, прискорене дихання, розширені зіниці. У результаті я все одно зірвався, за що мало не опинився у поліцейському відділенні. Як добре, що зараз багато що можна вирішити за гроші. Погано інше. Я втратив принаймні не менше півгодини. Пишу Олівії, що я вже в місті і щоб вона нікуди не йшла, доки я за нею не приїду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍