Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

виклик, наслідок туги за домом, похвальба. З рештою, він нічого не втрачає, коли просить мене чекати його.

— Хіба ви вірите самі в те, що кажете? — сказала Франсуаза.

Дівчина потупила очі, трохи помовчала. По щоці в неї побігла сльоза.

— Звісно, що ні, — зізналася вона нарешті. — Я просто намагаюся переконати себе в протилежному, тому що все в мені говорить, що він мене кохає… як я його.

— Невже ж так важко просто визнати це?

— У цьому разі, що б там не було, я все одно буду нещасною.

— Чому? — спитала Франсуаза.

— Розсудіть самі, — жваво сказала Алікс, спрямовуючи на подругу свої повні сліз прекрасні очі. — Якщо він не повернеться з цієї подорожі, я назавжди буду вбита горем. Якщо ж повернеться…

— Усе буде можливим, він вам це сказав.

— Ви не знаєте мого батька!

«Яке ж то дитя!» — подумала з ніжністю Франсуаза перед тим, як додати пестливим голосом:

— Ви надто далеко зазираєте. Спершу дочекайтеся його повернення. У решті ж покладіться на нього. Такого ще ніхто не бачив, щоб чоловік, який дістався до невідомих королівств, добився покори тамтешніх правителів, виконав волю Короля Франції та папи, не зміг умовити найвпертішого з батьків.

Алікс подивилася на неї з виразом легкої недовіри, як дивляться на тих, хто каже саме ті слова, які нам хочеться почути.

— Приходьте щоранку. Ми розмовлятимемо. Час минатиме швидше, — сказала Франсуаза.

Потім вона обняла дівчину, погладила її по голові та дозволила їй поплакати ще трохи.

* * *

До Сенаару все йшло добре. Великий караван дістався міста за десять днів переходу через пустелю Баюда. У міру того, як вони просувалися на південь, мало-помалу починала з’являтися рослинність. Вони увійшли до країни, яку араби називають Рахмет Аллах, «Боже милосердя». Це милосердя полягало в тому, що тут не треба було, як у Донголі, завдавати собі клопоту зрошувати землю: її напоювали тропічні дощі, які доходили до цих місць. Всюди можна було бачити зелені пасовища, великі кущі і навіть щось схоже на ліс. Завдяки цій прихильності небес селяни тут здебільшого відпочивали, та лише вигулювали зі співами власних віслюків.

Сенаар — столиця — був розташований на березі Голубого Нілу, який падає з абіссінських гір, несучи з собою сланцеву грязь. Це було велике сільськогосподарське та торгове місто з багатими базарами, гарними мечетями та палацом, котрий слугував постійною резиденцією короля та його двору. Усе це було збудовано з каменю, вкритого червоним саманом.

У цій останній частині пустелі подорож проходила без пригод. Коли минула перша радість зустрічі, метр Жюремі поринув у свої звичайні мовчання та поганий настрій. Між ним та єзуїтом існувало озброєне перемир’я. Вони уникали один одного і зверталися лише до Понсе, якому, до великого його незадоволення, доводилося виступати між ними арбітром. Становище Жозефа було ще менш приємним. У той час, як його ворог був паном, він мав принижуватися до ролі служника, навантажувати й розвантажувати тварин, щозупинки готувати суп, наповнювати біля колодязів баклаги. Крім того, він отримував накази ще й від Гаджі Алі. Понсе просив його їх не виконувати. Але тепер, коли вони перебували на чужій землі, караванник нічого не боявся. Належало бути обережними. Повага, з якою караванник наче б то ставився до Понсе, не заважала йому знаходити всі можливі приводи, щоб той сплачував різноманітну данину, яка зрештою складала неабиякі суми. Посеред пустелі Баюда Гаджі Алі скористався зупинкою, щоб піти на новий шантаж. Він прийшов до біваку франків у супроводі Гасана Ель Більбесі, непроникний, у тюрбані, з-під якого можна було бачити лише його почервонілі від піску очі.

— За два дні, — сказав Гаджі Алі, — ми будемо в Гері. Це місце перевірки на віспу.

Він пояснив, що король, який дуже боїться хвороби, наказав утворити на кордонах королівства Сенаар карантинні пости для підозрілих подорожніх.

— Гасан каже, що він добре знає начальника поста, — продовжував Гаджі Алі. — Арабів він пропустить. Але вас він боїться. Ми будемо вимушені залишити вас там і рухатися далі самі. Якщо тільки…

— Що?

— Якщо тільки ви не дасте чогось, щоб переконати цього чиновника.

Гаджі Алі назвав непомірну суму. Потім розіграв комедію з Гасаном Ель Більбесі, з яким говорив місцевою говіркою; той крутив головою, як упертий селянин, який нічого не хоче слухати. Ціна нарешті знизилася, але довелося сплатити. Коли два дні по тому вони дісталися до посту перевірки, він був спустілий. Пошесті, без сумніву, вже не боялися, і карантину не дотримувалися. Але ні Гаджі Алі, ні Гасан Ель Більбесі не схотіли повернути гроші, які вони, звичайно, вже розділили між собою.

У Сенаарі все починалося добре. Вони пішли до палацу, щоб передати королю свої листи та дарунки. Як у Донголі, володар, дізнавшись, що Понсе є лікарем, попросив його вилікувати одного зі своїх родичів. Але з цієї миті їх справи почали погіршуватися. Король викликав до особливої кімнати поза тронною залою Понсе і метра Жюремі, оскільки останній у своїх паперах теж присвоїв собі звання аптекаря. Володар був дуже худорлявим чоловіком з матово-чорною шкірою, яка нагадувала вугілля; в його маленьких очах світилася неспокійна лють людини, яка, наказавши скоїти багато страшного, сама тепер чекає щомиті на ще більш руйнівну помсту. Гаджі Алі на огляд не запросили. Король сам давав пояснення арабською, яку Понсе та метр Жюремі розуміли досить добре. Стражник привів хлопця років чотирнадцяти на вигляд, який був вищим за обох франків. Юний пацієнт зняв за наказом короля свою вишивану золотом чорну туніку і представ в усій своїй худорбі. Під тонкою шкірою добре виднілися всі мускули, немов коліщата механізму, з якого зняли станину. Він мав обвислий живіт, на якому різко випинався вперед пуп, та індичу шию. Найдивовижнішим було те, що підліток явно почувався добре, хоч і був таким надзвичайно худим.

— Це син моєї третьої дружини, — промовив король. — Ми не знаємо, що з ним трапилося. Ніщо не йде йому на користь. Якщо він їсть просо, то з нього виходить просо, якщо сорго — то й виходить сорго, а якщо м’ясо — то м’ясо.

Він замовк, чекаючи, що скажуть лікарі.

— Що ти гадаєш? — спитав Понсе свого друга.

Метр Жюремі був того ранку в недоброму гуморі після суперечки з Жозефом.

— Та що тут гадати, — сказав він гоноровитим голосом. — Дати йому лайна, та й годі.

Жан-Батіст до такої міри не чекав подібної відповіді, що раптом розсміявся. Він наразі ж примусив себе заспокоїтися, але зло вже було скоєне. Король вирішив, що вони сміються з юнака