Читати книгу - "Салимове Лігво"

сестра Бьорді Марстен. Зараз їй сімдесят дев’ять, і вона вже не пам’ятає, що їла на сніданок, але не забула ані крихти з того, що відбувалося до 1940 року.

— І вона тобі розповіла…

— Стільки, скільки знала. Вона в будинку престарілих у Нью-­Гемпширі, і я не думаю, щоби за всі роки бодай хтось витрачав свій час на те, щоб її вислухати. Я спитав у неї, чи дійсно Х’юберт Марстен був найманим убивцею в Бостонському регіоні — в поліції впевнено вважали, що він ним був — і вона кивнула. «Скількох?» — спитав я в неї. Вона підняла собі перед очі пальці, почала ними ворушити і перепитала:

— Скільки отак разів, ви можете порахувати?

— Боже мій…

— Та Бостонська організація почала вельми нервуватися щодо Х’юберта Марстена у 1927 році, — вів далі Бен. — Його двічі забирали на допити. Одного разу бостонська поліція, а іншого — поліція Молдена[111]. У Бостоні його взяли за вбивство у гангстерському середовищі, тож за дві години він уже знову був на волі. Справа у Молдені була зовсім не діловою. Вбивство одинадцятирічного хлопчика. Дитину було випатрано.

— Бене, — мовила Сюзен, і голос у неї звучав хворо.

— Роботодавці Марстена зняли його з гачка — я собі уявляю так, що він знав, де поховано деякі трупи, — але це був для нього кінець у Бостоні. Він тихо переїхав до Салимового Лігва, просто керівник транспортної фірми, що відійшов від справ, який щомісяця отримує свій чек. Він мало куди виходив. Принаймні не так часто, щоб ми про це знали.

— Що ти маєш на увазі?

— Я багато часу провів у бібліотеці, переглядаючи старі числа «Вісника» з 1928 по 1939 рік. Четверо дітей зникли протягом того періоду. Не вельми й незвичайна річ, особливо в сільській місцевості, діти можуть загубитися й інколи вони гинуть від природних чинників. Інколи дітей ховає під зсувом у гравійному кар’єрі. Це недобре, але таке трапляється.

— Але ти не вважаєш, що тут сталося саме це?

— Я не знаю. Але я знаю, що жодного з тих чотирьох так ніколи й не знайшли. Жоден мисливець не надибав якогось скелета у 1945-му, ані підрядник якийсь не викопав нічого такого, набираючи партію гравію для виробництва цементу. Х’юберт з Бьорді жили в цьому будинку одинадцять років і діти пропадали — оце й усе, що кожен знає. Але я не перестаю думати про того хлопчика в Молдені. Я весь час про це думаю. Ти читала «Обмарний дім між пагорбів» Ширлі Джексон?

— Так.

Він стиха процитував:

— «І хоч би що там тинялося, воно тинялося на самоті». Ти питала, про що моя книжка. Властиво, вона про рецидивну силу зла.

Вона поклала свої долоні йому на руку:

— Ти ж не думаєш, ніби Ралфі Ґліка…

— Ізжер мстивий дух Х’юбі Марстена, котрий знов повертається до життя кожного третього року, коли місяць у повні?

— Щось на кшталт цього.

— Ти питаєш не ту людину, якщо бажаєш, щоб тебе переконали на інше. Не забувай, я той хлопець, який відчинив двері до спальні на другому поверсі і побачив, що він висить там зі сволока.

— Це не відповідь.

— Так, не відповідь. Дозволь, перш ніж я скажу, що саме думаю, я розповім тобі дещо інше. Дещо сказане Мінеллою Корі. Вона сказала: на світі є злі люди, по-справжньому злі. Інколи ми про них чуємо, але частіше вони діють в абсолютній темряві. Вона сказала, що її прокляттям було те, що в своєму житті вона знала двох таких людей. Одним був Адольф Гітлер. Другим — її зять Х’юберт Марстен.

Він хвильку помовчав.

— Мінелла розказала, що того дня, коли Х’юбі застрелив її сестру, сама вона була за три сотні миль звідси, на Кейп Коді[112]. Того літа вона найнялася працювати доморядницею в одній багатій родині. Вона перемішувала зелений салат у великій дерев’яній мисці. Було чверть по другій пополудні. Удар болю, «як блискавка», сказала вона, прохромив їй голову, і вона почула звук рушничного пострілу. Вона стверджує, що впала на підлогу. Коли змогла підвестися — у будинку вона була сама — минуло вже двадцять хвилин. Вона подивилася в ту дерев’яну миску і закричала. Їй видалося, що миска повна крові.

— Господи, — пробурмотіла Сюзен.

— За якусь мить усе знову стало нормальним. Ніякого болю в голові, нічого в салатниці, окрім салату. Але вона каже, що зрозуміла — вона зрозуміла — її сестра померла, що її вбито з рушниці.

— Це ж просто її голослівна розповідь?

— Так, більше нічим не підтверджена. Але вона не якась слизька дурисвітка; це стара жінка, у якої лишилося недостатньо розуму, щоби брехати. Як там не є, ця деталь мене не турбує. Не вельми, принаймні. Зараз зібрано достатній корпус даних щодо екстрасенсорного сприйняття, з якого раціональна людина сміється, роблячи посміховисько з себе. У ту ідею, що Бьорді через якогось роду психічний телеграф передала за триста миль факт власної смерті, мені і вполовину не так важко повірити, як у те єство зла — насправді монструозне єство — що я його, як інколи мені думається, бачу захороненим у контурах того будинку.

Ти питала в мене, що я думаю. Я тобі скажу. Я думаю, що людям відносно легко прийняти щось на кшталт телепатії, чи передбачення, чи ектоплазми, оскільки їхня готовність повірити не коштує їм нічого. Це не позбавляє їх спокійного сну. Але думка, що зло, яке вчиняють люди, живе й після тих людей, є значно тривожнішою.

Він поглянув угору, на Дім Марстена, і заговорив повільніше:

— Я думаю, цей будинок може бути опорною базою для зла від Х’юберта Марстена, чимось на кшталт психічного резонатора. Якимсь надприродним маяком, якщо хочеш. Що стоїть там усі ці роки, можливо, зберігаючи в своїх старих, трухлявіючих кістках саму суть зла Х’юбі.

— А тепер він знову заселений.

— І знову сталося зникнення.

Він обернувся до Сюзен і забрав у свої долоні її схилене обличчя.

— Розумієш, це те, чого я аж ніяк не очікував, коли повернувся сюди. Я думав, що цей будинок могли знести, але навіть у найбожевільніших снах ніколи не вбачав, що його куплять. Я уявляв собі, що орендую його і, ох, сам не знаю. Можливо, протистоятиму власному злу і жахам. Можливо, гратиму з себе мисливця на привидів — «в ім’я всіх святих, навіки згинь, Х’юбі». Чи, може, просто ввімкнуся в атмо­сферу цього обійстя і напишу книжку достатньо лячну, яка заробить мені мільйон доларів. Але незалежно від будь-чого, я вважав, що контролюю ситуацію, і в цьому-то й полягатиме вся різниця. Я більше не дев’ятирічний хлопчик, готовий з криками тікати від образів з магічного ліхтаря, які, мабуть, вигулькнули з мого власного розуму й нізвідки більше. Але тепер…

— Тепер що, Бене?

— Тепер у ньому живуть, — вибухнув Бен, вдаривши кулаком собі в долоню. — Я більше не контролюю ситуацію. Зник маленький хлопчик, і я не знаю, що й думати. Воно може не мати жодного стосунку до цього дому… але я в це не вірю.

Ці останні шість слів вийшли вагомо розміреними.

— Привиди? Духи?

— Не обов’язково. Можливо, просто якийсь некривдний парубок, який дитиною був у захваті від цього будинку, тепер купив його і став… одержимим.

— Ти що-небудь знаєш про… — стривожено почала вона.

— Про нового пожильця? Ні. Я просто гадаю.