Читати книгу - "Салимове Лігво"

Але якщо справа в самому будинку, я майже певен, що це одержимість, аніж щось інше.

— Що інше?

Він відповів просто:

— Можливо, він прикликав чергового злобителя.

  4

Енн Нортон видивлялася їх крізь вікно. До цього вона вже дзвонила в аптеку. «Ні, — сказала міс Куґан з чимось схожим на радісну втіху. — Їх тут нема. І не було».

Де ти була, Сюзен? Ох, де ж це ти була?

Її губи скривились у безпорадній потворній гримасі.

Забирайся геть, Бене Міерзе. Забирайся геть і дай їй спокій.

  5

Звільнившись з його обіймів, Сюзен промовила:

— Зроби для мене одну важливу справу, Бене.

— Все, що тільки зможу.

— Не кажи про ті речі більше нікому в місті. Нікому.

Він невесело усміхнувся:

— Не хвилюйся. Я не палаю бажанням змусити людей думати, що в мене клепки зсунулися.

— Ти замикаєш свою кімнату в Єви?

— Ні.

— Я б почала її замикати.

Вона уважливо подивилась на нього.

— Ти мусиш думати про себе як про підозрюваного.

— І з тобою теж?

— Мусив би, якби я тебе не кохала.

І після цього вона пішла, поспішаючи під’їзною алеєю, залишивши його дивитися їй услід, приголомшеного всім тим, що казав він, і ще більш приголомшеного тими кількома словами, які вона промовила в кінці.

  6

Повернувшись додому, до Єви, Бен зрозумів, що не зможе ні писати, ні спати. Надто він був розхвильований що для того, що для іншого.

Тож він прогрів «сітроен» і за якусь хвильку нерішучості виїхав у напрямку закладу Делла.

Там було багато люду, диму і галасу. Музиканти, якийсь запрошений на пробу кантрі-енд-вестерн гурт під назвою «Рейнджери», грали власну версію пісні «Ти ніколи не заходила так далеко»[113], яка гучністю добирала те, що втрачала в якості. Десь із сорок пар вихилялися на танцмайданчику, більшість із них у простих джинсах. Бен, трохи звеселившись, згадав фразу Едварда Олбі про мавпячі пипки[114].

Дзиґлі перед шинквасом опосіли будівельники і фабричні, всі з ідентичними келихами пива і в майже ідентичних, зашнурованих ремінцями з сириці робочих черевиках на підошвах з натурального каучуку.

До столиків і кабінок циркулювали дві чи три офіціантки з високими начосами і вишитими золотою ниткою на їхніх білих блузках іменами: Джекі, Тоні, Ширлі. За шин­квасом цідив пиво Делл, а в дальнім кінці якийсь схожий на яструба чоловік із зализаним назад волоссям змішував коктейлі. Він відмірював напої в чарки, переливав їх до срібного шейкера, додавав того, що там було ще треба, а обличчя його залишалося цілком непричетним.

Оминаючи танцювальний майданчик, Бен рушив до шин­квасу, і хтось погукав:

— Бене! Агов, парубоче! Як ся маєш, приятелю?

Бен озирнувся і побачив Пронозу Крейґа, який сидів перед напівпорожнім пивним кухлем за столом неподалік шинквасу.

— Вітаю, Пронозо, — промовив Бен, сідаючи.

Він зрадів, побачивши знайоме обличчя, та й Проноза йому подобався.

— Вирішив спробувати нічного життя, еге ж, приятелю? — усміхнувся Проноза і поплескав його по плечі. Бен подумав, що той, либонь, якраз отримав свій грошовий чек, бо сам лиш віддих Пронози міг прославити «Мілвокі»[115].

— Йо! — погодився Бен.

Він дістав долар і поклав його на стіл, що був затаврований круглими привидами багатьох пивних кухлів, які тут до того стояли.

— Як справи?

— Просто чудово. Що ти думаєш за цей новий бенд? Класний, правда ж?

— Вони як треба, — сказав Бен. — Допивайте своє, поки не видихалось. Я пригощаю.

— Я весь вечір чекав, поки хтось отак скаже. Джекі! — прогорлав він. — Принеси-но сюди моєму приятелю джбана! Бадвайзера!

Джекі на підносі, захаращеному облитою пивом рештою, принесла джбаник і поставила його на стіл, права рука в неї напнулася, як у призового бійця. На долар вона подивилася, немов на якийсь новий вид таргана:

— Це бак со-о-орок, — сказала вона.

Бен поклав ще одну банкноту. Вона забрала обидві, виловила з калюжок на своєму підносі шістдесят центів, висипала їх на стіл і сказала:

— Пронозо Крейґу, коли ти отак волаєш, у тебе голос що в того півня, якому шию скручують.

— Ти красива, милочко, — сказав Проноза. — Це Бен Міерз. Він пише книжки.

— Дужприймно, — сказала Джекі і зникла в потемку.

Бен налив собі кухоль пива, і Проноза за його прикладом зробив те саме, наливши собі фахово, по самі вінця. Піна загрожувала перелитися, та потім осіла.

— Ну, за тебе, приятелю.

Бен підняв свій кухоль і відпив.

— То як там, тойво, твоє писання йде?

— Доволі незле, Пронозо.

— Я бачив, ти гуляєш з тою малою дівчиною Нортонів. Атож, вона-бо справжня цукерка. Кращої тут тобі не нашукати.

— Так, вона…

— Метте! — крикнув Проноза, сполохавши цим Бена так, що той ледь не впустив кухля. «Господи Боже, — подумав Бен, — він справді кричить, мов той півень, що прощається з цим світом».

— Метте Бьорку! — дико замахав Проноза, і якийсь сивочолий чоловік теж підняв привітально руку і почав продиратися крізь натовп.

— Оцей-во той парубок, з яким ти мусиш познайомитись, — сказав Проноза Бену. — Метт Бьорк іще той сучий син, розумака.

Чоловіку, який наближався до них, на вигляд було років із шістдесят. Високий, у чистій, розстебнутій на горлі фланелевій сорочці; його волосся, таке ж сиве, як і в Пронози, було підстрижене «їжачком».

— Здоров, Пронозо, — привітався він.

— Як ся маєш, приятелю, — відгукнувся Проноза. — Хочу, щоб ти познайомився з парубком, що живе там, у Єви. Бен Міерз. Пише книжки, справді пише. Це гарний парубок, — він поглянув на Бена. — Ми з Меттом росли разом, тіки він отримав освіту, а я болт, — хихотнув він.

Бен підвівся і обережно потис подану човником долоню Метта.

— Як ваші справи?

— Дякую, добре. Я читав одну з ваших книжок, містере Міерз. «Повітряні танці».

— Звіть мене Беном, будь ласка. Сподіваюся, вона вам сподобалась.

— Безсумнівно, мені вона сподобалась значно більше, ніж критикам, — сказав Метт, сідаючи. — Гадаю, з часом її поцінують як слід. Як живеться, Пронозо?

— Хвацько, — відповів Проноза. — Хвацько так, що кращого мені годі й бажати. — Джекі! — крикнув він. — Принеси кухля для Метта!

— Зач’кай хвильку, ти, старий пердуньо! — прокричала у відповідь Джекі, підбивши до реготу ближчі столи.

— Вона ладна дівчина, — сказав Проноза. — Дочка Морін Телбот.

— Так, — кивнув Метт. — Вчилася у мене в школі. Випуск сімдесят першого року. Її мати — п’ятдесят першого.

— Метт викладає англійську в старшій школі, — доповів Бенові Проноза. — У тебе з ним мусить буть багато за що поговорити.

— Я пам’ятаю дівчину на ім’я Морін Телбот, — сказав Бен. — Вона приходила забирати білизну на прання в моєї тітки і приносила її назад усю складену в плетеному кошику. У того кошика була тільки одна дужка.

— Ви з цього міста, Бене? — запитав Метт.

— Якийсь час я прожив тут малим. З моєю тіткою Сінтією.

— Сінді Ставенс?

— Так.

Підійшла Джекі з чистим кухлем, і Метт націдив у нього пива.

— Тоді цей світ дійсно маленький. Ваша тітка була в старшому класі, коли я перший рік викладав у Салимовому Лігві.