Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Родіон Михайлович не знав, як реагувати на це. Водночас надія прийшла до нього через слова, що він розбереться з фотографією; але й дивна журба за сина не відходила від Родіона. Він не хотів, щоб Іван ще раз згадував той жахливий грудневий ранок, про який ми ще матимемо можливість розказати детальніше.

         Тоді не встиг навіть Родіон дістати всі необхідні інструменти для роботи, як до нього увійшов один старий іконописець по імені Михаїл, в темному облаченні. Він мав журливий вигляд, а його очі виказували, що прийшла на нього тяжка доля, повинність, але густі, кущаві брови, які Михаїл постійно хмурив, говорили, що про ту тяжку долю йому не хочеться розповідати, й справа не тільки в тому, що вона жалитиме серце, а в дещо іншому, чого іконописець, видно, боявся. Все ж, по натурі Михаїл був рішучою людиною, тому й не розраховував наразі на довгу розмову.

         – Знай, Родіоне, – почав він, – я тебе дуже поважаю, і твоїй сім’ї бажаю всього найкращого. Але, як бачиш, зараз час такий. З однієї сторони Московський Патріархат давить…

         Родіон Михайлович не розумів, що хотів сказати іконописець Михаїл, особливо починаючи розмову з подібної теми. За нестачею часу він вирішив не терпіти розмови, яка суперечить його власним поглядам, тож запитав, чого йому потрібно. Тоді Михаїл сказав наступне:

         – Ти не раз вже розказував за свого сина – Івана. Так, він не притримується трохи християнства, але сьогодні ми побачили, яка гріховність за ним насправді стоїть…

         Родіон аж зблід від слів Михаїла. Він уже передчував ту біль, яка ошпарить його серце після того, як пролунають його наступні слова. «Якщо виявиться, що то Іван вкрав фотографію, так жахливо поперекидавши тут все, то кожна моя хвилина тоді виявиться марною. Якщо я стільки намагався наладити відношення з Іваном, а тут виявиться, що він вчинив подібний злочин проти мене, то мені прийдеться похоронити заживо всі мої намагання» – так він висловлював свої почуття в думках. Михаїл, безсумнівно, також бачив, якого горя зараз може наробити його признання. Праведна його душа мимоволі взяла собі роль жорстокого ката. Михаїл цієї ролі витримати не міг. Він був рішучим, проте від великої відповідальності його нудило. На деякий час змовкнувши, Михаїл все ж зумів дещо сказати.

         – Іван приходив сюди, щоб побачити тебе. Він казав, що забув у тебе свій телефон… (в цей час Михаїл сильно вагався) Потім сюди прийшов якийсь злодій… В масці, я його лиця не бачив. Він, як мені потім казали, заліз через вікно в твій кабінет…

         – Через вікно? Але ж тут другий поверх.

         – А він заліз по драбині, дерев’яній. А поряд нікого не було, от він і заліз.

         – Але ж вікна в кабінеті, як я зайшов, були закриті. А як він вийшов? Я взагалі не пам’ятаю, щоб тут була драбина.

         – Ну то… Родіоне, я сам бачив, як він вийшов! Видно, двері відкрив самотужки, та й до нас спустився. А я ж пізніше до твого кабінету заходив, перевірити щоб, та й закрив двері ключем.

         – І ти навіть не помітив той балаган, який був тут?

         – А я не хотів говорити про це, коли ти прийшов… – Михаїл опустив голову. Тоді Родіон навіть не помітив, як іконописець скривив свою фізіономію.

         – А ти знаєш, що злодій той вкрав лише фотографію? Все матеріально цінне залишилось на місці, – сказав Родіон Михайлович.

         – Сього я вже, Родіоне, не знав.

         – Тоді до чого тут Іван? Чому ти казав про якусь гріховність?

         – А справа тут, Родіоне, в тому, що Іван твій, побачивши злодія, який тоді вибіг із іконописної, став наздоганяти його. Та наздогнавши, там-от, біля воріт, став його гамселити страшно. Видно, побачив тоді Іван, що фотографію з матір’ю вкрав злодій. А бив так, що мені то, Родіоне, страшно згадувати… Зуби навіть повилітали. Ну загалом ти мене зрозумів – вчинив Іван не по-людськи.

         Родіон зовсім не знав, що й відповісти тут. В нього виникало мільйон питань та сумнівів. Загалом, вся ситуація ця звучала безглуздо, особливо в моментах про злам дверей його ж кабінету, вже не говорячи про дерев’яну драбину, по якій заліз зловмисник в дивний момент, коли на вулиці в Лаврі нікого не було. Тим не менш, Родіон вірив у це по двом, залізним причинам: перша підтверджувала те, що Родіон Михайлович сильно довіряв Михаїлу, врешті-решт, як праведній людині та як колезі, тож набрехати він не міг; другою причиною був той факт, що йому, як батькові, було б звичайно приємніше почути що його син радше сам зупинив, хоч і жорстоко розправився зі злодієм, аніж самотужки вчинив злочин проти нього самого.

         Але ж якщо читач вважає, що Михаїлу тоді було легше – то, на жаль, він помиляється! В той мент, коли Родіон Михайлович, наче здобув деяке полегшення та надію на добрі ще відношення з Іваном, то Михаїл тоді зовсім заплутався в собі. Він вигадав цю історію на ходу, але йдучи до Родіона, сподівався розказати все так, як і є. Починаючи розмову, він не так боявся, переживав сказати всю правду, він скоріше співчував своєму колезі, коли той вже її почує та прийме як дійсне. Але ж варто тоді було бачити обличчя Родіона Михайловича, коли він почув про велику гріховність Івана! Звичайно, й сам Михаїл знав, що для нього робити страшні гріхи не в новинку, лише коли він сказав: «…але сьогодні ми побачили, яку гріховність…», то й Родіон ту ж мить почав розуміти, за ким стоїть крадіжка фотографії. Саме тому вираз обличчя його так засмучено перемінився. Як вже говорилось – тоді Михаїл відчув себе катом. Однак чи стало йому краще, коли він став брехати? ні. До речі, змусило Михаїла говорити брехню не тільки раптова журба Родіона, але й тоді він згадав про обіцянку, дану Іванові разом з іншими іконописцями. Він зрозумів, що шляху назад вже немає, й залишитись тепер праведним ніяк не вийде; або він порушує обіцянку, або бреше. Михаїл обрав останнє, і так як він був людиною, що йде по стопам Божим через Його заповіді, – душі іконописця було однаково боляче свідомо йти на гріх. В кінці своєї розповіді Михаїл перехрестився. Проте в Родіона було ще останнє запитання.