Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Лео підняв пістолет і навів його просто на голову Россі. Його палець уже ледь натискав на спусковий гачок, але він раптом зупинився.

Чи варто було вбивати його ось так, без суду і вироку? Чи не перетворювався він на таких, як вони?

Підсвідомість прошепотіла у відповідь: "Кров за кров. Це єдиний закон, який вони розуміють."

Маріо наблизився зліва, його погляд був крижаним.

— Не думай. Просто зроби це.

Проте Лео все ще вагався.

І саме в цей момент Даніель різко вихопив ніж з рукава і кинувся вперед.

Лео ледве встиг зреагувати. Він відскочив назад, проте лезо все ж зачепило його бік, залишивши глибокий поріз. Біль розірвав його тіло, але адреналін змусив ігнорувати його.

Даніель знову кинувся вперед, мов загнаний вовк, який вирішив померти, але забрати з собою ворога.

Пролунав ще один постріл.

Даніель зупинився, важко дихаючи. Він повільно подивився на свій живіт, куди влучила куля. Його губи розтяглися в кривавій посмішці.

— Ти… виграв… але не на довго…

Його тіло підкосилося, і він упав на холодний асфальт, очі втратили блиск.

Лео ще кілька секунд стояв нерухомо, важко дихаючи. Потім він опустив пістолет і витер рукавом кров, що стікала з губ.

— Я не виграв, Даніель… Просто закрив черговий борг.

Ніч вже не здавалася такою темною. Вдалині загуркотіли сирени — поліція, ФБР чи, можливо, нові вороги, які чекали моменту, щоб вдарити.

Маріо підійшов ближче, оглядаючи тіло Россі.

— Це змінює все, Лео. Вони не пробачать нам цього.

Лео, притискаючи руку до рани на боці, важко кивнув.

— Нехай приходять. Я більше не боюся війни.

Його очі блищали не страхом, а рішучістю. Бо він знав — тепер шляху назад більше немає.

Ця ніч стане легендою. Але питання лише в тому, чи доживе Лео, щоб побачити, як її переповідатимуть.

"Темрява не прощає слабких. Вона або поглинає тебе, або робить безсмертним."

Ось продовження чотирнадцятої частини з ще глибшими деталями:

Лео стояв серед хаосу, стискаючи поранений бік. Його руки були липкими від крові – власної та чужої. Надворі вже починало світати, і брудні вулиці міста, вкриті уламками, розбитим склом і мертвими тілами, нагадували поле бою після битви.

Здалеку, за кілька кварталів, здіймалися язики полум’я. Це горів один із клубів Россі. Хтось із людей Мартеллі вже почав розгрібати територію, добиваючи поранених ворогів, забираючи зброю, обшукуючи кишені мертвих у пошуках інформації чи грошей.

Маріо підійшов ближче, стряхуючи кров з рукава.

— Треба йти. Тут ще буде жарко.

Лео на мить заплющив очі, вдихаючи запах диму, гару та металевий присмак крові у повітрі. Потім повільно кивнув.

— Заберіть людей. Не лишайте жодних слідів. І… приберіть тіла.

Маріо кивнув і віддав накази. Люди Мартеллі, мов привиди в сутінках, почали працювати швидко та холоднокровно.

Голос із темряви

Лео повернувся до машини, але раптом відчув, як щось змінилося. Наче повітря стало густішим, мов перед бурею.

— Ну і ніч, правда?

Голос пролунав позаду, спокійний, майже насмішкуватий. Лео повільно повернув голову.

На капоті чорного автомобіля, що стояв у тіні, сидів чоловік у темному пальті. Його обличчя ховали глибокі зморшки, а очі – дві чорні прірви – уважно вивчали Лео.

— Хто ти? – запитав Лео, не показуючи здивування.

Чоловік злегка всміхнувся і дістав срібну запальничку, клацнувши нею раз-два, але не запалюючи полум'я.

— Я той, хто знає, як закінчиться твоя історія, Мартеллі. І я тут, щоб тобі допомогти.

Лео примружив очі.

— Допомогти? Від кого?

Чоловік посміхнувся ширше.

— Від самого себе.

Минуле, що не відпускає

Віддалені сирени ставали все ближчими. Маріо вже віддавав останні накази, поки Лео продовжував стояти перед незнайомцем, намагаючись зрозуміти, чи це черговий ворог, чи просто фантом минулого, що прийшов нагадати йому про його приреченість.

Чоловік піднявся і зробив крок вперед, повільно, майже театрально.

— Ти думаєш, що знищив Россі? Думаєш, що ця ніч зробила тебе сильнішим? Ні, Леонардо. Ти просто відрізав голову змії, а тепер її тіло звиватиметься в агонії, змітаючи все на своєму шляху. І в першу чергу – тебе.

Лео не поворухнувся.

— Ти багато говориш, але не кажеш головного. Хто ти?

Чоловік нахилив голову, мовби оцінюючи його. Потім знову клацнув запальничкою і нарешті запалив її. Маленьке полум'я тремтіло на вітрі, відкидаючи тіні на його обличчя.

— Назви мене просто – Тінь. І я повернуся, коли настане час.

Він зробив ще один крок назад, і раптом світло фар пронеслося по його обличчю. Лео примружився, і на мить здалося, що той просто зник.

Маріо підійшов до нього.

— Все готово. Йдемо?

Лео ще раз глянув у темряву. Вулиця була порожня.

— Так. Але скажи людям… хай готуються. Бо це ще не кінець.