Читати книгу - "Сонати кохання, Олександр Гребьонкін"

Олександре, якщо будуть ще питання щодо моїх робіт – пишіть.

 

Я поставив ще кілька запитань щодо картин, які мене особливо зацікавили, згадав про виставку, отримав заочне запрошення на нову. Потім вирішив переглянути сторінку Гелени Королевич.

Знайшов її легко серед друзів Аліси і звернув увагу на світлину. Жінка у кріслі дивиться кудись у вікно. Нині їй сорок один рік. Олена (чи Гелена) закінчила Київську муніципальну академію музики імені Р. Глієра.

Особистих фото було небагато. З хлопчиком років шести та міцним світловолосим чоловіком на морі. Стоїть біля води в купальнику, і крапельки моря горошинками тремтять на гнучких руках та округлих стегнах. У піску грає із сином, у морі вчить його плавати. У гримерці, під час підготовки до концерту. Удвох із подругою на прогулянці містом. Біля прикрашеної новорічної ялинки з сином, який відчутно подорослішав.

Тут час вже торкнувся Олени. Обличчя інше - жінки, яка пережила негаразди. Але на концертних фотографіях інший вигляд - більш одухотворений і зосереджений.

Вона божественно грала "Друге інтермецо" з "Кармен - сюїти" Бізе. Подивившись ще пару відео-фрагментів я поставив лайки, а щодо виконання Бізе написав відгук.

Відповіді не було, і я подумав, що це через зайнятість.

Зовсім несподіваноза три дні, вона написала у Messenger:

 

Добридень!

Мені про Вас розповідала сестра. Приємна Ваша увага до мене. Чотирнадцятого ми граємо Вівальді. Приходьте на концерт «Українські скрипки», буду рада знайомству.

 

Я довго міркував чи варто відвідувати концерт. Все тіло просило відпочинку і переходило на стійкий режим лінощів, а душа рвалася до публічності та лікувальних хвиль музики.

 

2.

Концерт розпочався, і смички вже торкнулися струн. М'яко звучав Моцарт, відома композиція із Симфонії № 40.

Я повинен був освоїтися серед цих ошатних людей, звикнути до величезності приміщення, до грізно навислої величезної люстри. Поступово заглибився у хвилі музики.

Диригент у фраку творив дійство, змахуючи магічною паличкою, скрипалі смикали головами і водили смичками. Олена Королевич десь загубилася серед ошатних оркестрантів.

Але вона мала свої сольні виходи. Наче королівна з казки, цілком відповідаючи своєму прізвищу, вона запанувала на сцені. У чорній напівпрозорій кофтинці та сіро-коричневій спідниці зі скрипкою кольору каштана, притиснутою до шиї. Я з насолодою спостерігав, як чарівно-чарівні рухи ніжних рук викликали з інструменту неземну музику.

Вона стояла напівоберненою до своїх колег. Позаду стояли п'ять скрипалів. Допомагали ще двоє віолончелістів та піаністка.

Олена грала не лише смичком, а й рухами всіх м'язів, піднімаючи, опускаючи, розслаблюючи руки, рухаючи кистями. Пальці спритно бігали по струнах, здійснюючи фантастичні пасажі. Звучала «Зима» Вівальді із циклу «Пори року».

Грала вона й очима. Вони то спалахували здивуванням, то закривалися від насолоди, то дивилися неземним поглядом кудись у глибини всесвіту.

..Я вирішив подякувати Олені за концерт і купив їй білі тюльпани.

Вийшла вона не одна. Ймовірно, з нею були її колеги – музиканти. Зніяковівши я ста осторонь з букетом в руках.

Коли вони проходили мимо, про щось говорячи, я зважився окликнути її.

Олена озирнулася, подивилася на мене, трохи примруживши очі.

Я стримано подякував Олені за блискучий концерт та фантастичну гру. Ледве піднявши брови, вона посміхнулася тонкими губами і прийняла квіти, відразу зануривши в них обличчя.

– Олено! – почувся голос.

Ми обернулися.

До нас підходила художниця Аліса Кулик.

Жінки поцілувалися.

- Вам сподобалось? - запитала Аліса мене. - Дякую що прийшли! Олено, це Олександр Діброва, автор книг та поціновувач прекрасного. До речі, він  й сам музикант, грає на ударних.

- Тільки в дещо іншому стилі, - посміхнувшись, зауважив я.

Олена кивнула і сказала ніжним оксамитовим голосом:

- Я пам'ятаю... Ви писали мені у Facebook.

Аліса запропонувала прогулятися.

У місті, де панувала весна, наша прогулянка здавалася легкою, і я навіть почав забувати про свою задишку. В основному дзвеніли жіночі голоси. На мої вуста ніби хтось наклав обітницю мовчання, лише часом дозволяючи її порушити.

Коли ліхтарі осяяли вулиці, мої веселі пані попрощалися і ковзнули в таксі. Я відразу відчув утому і згадав про дім.

***

Наступного разу мені довелося побувати на концерті Олени Королевич уже в травні. Грали музику Малера, яка вразила мене буянням фарб.

Коли музиканти вийшли на уклін, я вручив квіти Олені та подякував за гру. Вона тепло подивилася на мене, ворухнувши губами і пішла за лаштунки.