Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

я дізнався, що вона справді повертається, жодні сили не змусять мене навіть глянути на неї.

— Джиме, що ти верзеш?

На обличчі Джона Пендлтона відбилось недовірливе збентеження. Молодий чоловік знову відкинувся на спинку крісла і ніяково усміхнувся.

— Я знаю, що висловився безглуздо. Але боюсь, не зумію пояснити ліпше. Але так чи інак, я думаю… Так, мені ніколи не хотілося, щоб Полліанна стала дорослою. Вона була такою чарівною! Мені завжди приємно було згадувати її такою, якою я бачив її востаннє: серйозний вираз на веснянкуватому личку, її русяві коси та оце її сумне: «Так, я задоволена, що їду, але, думаю, я радітиму трошечки більше, коли повернуся!». Від того часу я її не бачив. Коли вона приїжджала сюди ненадовго, ми саме були у Єгипті.

— Так, пригадую. І я чудово розумію, про що тобі йдеться. Щиро кажучи, я відчував те саме, аж доки побачив її тієї зими у Римі.

Юнак зацікавлено обернувся до нього.

— Справді, ви ж її бачили! Розкажіть мені про неї знову.

Очі Джона Пендлтона спалахнули лукавими вогниками.

— Але ти казав, що не хочеш знати дорослої Полліанни.

Молодий чоловік махнув рукою, скривившись.

— Вона вродлива?

— Ох, які ви, молоді! — жартома стенув плечима Джон Пендлтон. — Завше у вас перше питання про вроду.

— То вродлива? — наполягав молодий чоловік.

— Щодо цього, залишаю питання відкритим — на твій розсуд. Якщо ти… Втім, ні, треба тобі сказати, щоб ти не був надміру розчарованим. Полліанна — не вродливиця, якщо мати на увазі бездоганні риси, кучері і ямочки на щоках. Наскільки я знаю, Полліанна все життя цілковито впевнена в тому, що вона бридка. Колись давно вона мені казала, що чорні кучері вона сподівається отримати, коли потрапить на небо. А того року в Римі вона сказала іще дещо. Власне, в її словах не було нічого особливого, але я відчув, що за ними стоять ті самі комплекси. Вона сказала: гарно було б, якби хтось написав роман, героїнею якого стала б дівчина з рівним волоссям і ластовинням на носі. А тоді додала, що, можливо, слід радіти з того, що в книжках не трапляється невродливих героїнь.

— Вона розмірковує достоту, як ота давня Полліанна.

— Ото ж ти й нині знайдеш у ній колишню Полліанну, — насмішкувато всміхнувся чоловік. — Особисто я вважаю її вродливою. У неї прекрасні очі. Сама вона — втілення здоров’я. В її рухах відчувається юна енергія. А коли вона починає говорити, її обличчя сповнюється таких емоцій, що забуваєш, досконалі його риси чи ні.

— Вона так само, як колись… грає у «знай, радій»?

Джон Пендлтон лагідно всміхнувся.

— Я розумію, що так, грає. Але згадує про це нечасто. Принаймні коли ми бачились, вона ні словом не обмовилась про свою гру.

Після нетривалої мовчанки Пендлтон-молодший задумливо промовив:

— Це одна з обставин, що мене тривожить. Її гра чимало важить у житті багатьох людей. До її гри приєдналися люди по всьому містечку! Мені прикро було б думати, що Полліанна полишила її і більше не грає. Але водночас не можу собі уявити дорослу Полліанну, яка переконує людей завжди з чогось радіти. Саме тому я сказав… власне, я вже сказав, мені просто не хотілося, аби Полліанна стала дорослою.

— Я не став би з цього приводу надто перейматись, — стенув плечима Пендлтон-старший, якось дивно посміхаючись. — Я думаю, ти переконаєшся, що вона так само живе за своїми давніми принципами… Хоча, можливо… трошечки по-іншому. Бідолашна! Боюсь, їй доведеться по-серйозному вдатись до своєї гри, щоб витримати всі негаразди, що на неї чекають.

— Ви з приводу того, що місіс Чилтон втратила свої статки? Отже, вони справді зубожіли?

— Боюся, що так. Я випадково дізнався, що вони вскочили у дуже скрутне становище, якщо говорити про фінансовий стан. Спадщина Гаррінґтонів зійшла нанівець, а бідолашний Том залишив по собі дуже мало матеріальної спадщини. Він нікому не відмовляв, коли потрібна була його професійна допомога. Всі це знали і користувалися з його доброго серця. Працював він багато, а платню отримував не завжди. До того ж, останнім часом він багато витрачав. Він сподівався розгорнути власну справу, коли завершить наукову кар’єру в Німеччині. До того ж, він вважав, що його дружина і Полліанна достатньою мірою забезпечені спадщиною Гаррінґтонів, тому не дуже переймався цим питанням.

— Гм, я розумію, як усе це прикро.

— Але це ще не все. Місяців зо два по смерті Тома я зустрів його вдову і Полліанну в Римі. Місіс Чилтон була у жахливому стані. Таке горе, а тут іще вона почала усвідомлювати свої фінансові ускладнення, тож вона замало не впадала у відчай. Вона категорично відмовлялась їхати додому, казала, що не хоче більше бачити ні Белдінґсвіль, ні його мешканців. Розумієш, вона завжди була гордою жінкою, і нещастя подіяли на неї у доволі дивний спосіб. За словами Полліанни, її тітка впевнена, що Белдінґсвіль від самого початку не схвалював її шлюбу з доктором Чилтоном, з огляду на її вік. А тепер, коли чоловік помер, на її думку, вона не знайде жодного співчуття у мешканців містечка. До того ж, її гордість принижена тим, що всі дізнаються про її зубожіння. Коротко кажучи, вона допровадила себе до жахливого стану. Бідолашна Полліанна! Не уявляю собі, як вона все це витримує. Якщо місіс Чилтон досі залишається у тому самому моральному стані, думаю, дівчині з нею непереливки. Саме тому я сказав, що їй знадобиться вдатись до чогось на зразок гри у «знай, радій» для того, щоб усе це витримати.

— Яка несправедливість! Чому таке мало статися з Полліанною? — вигукнув молодий чоловік.

— Мабуть, не все у них гаразд, якщо вони повертаються отак мало не крадькома, нікому слова не сказавши. Я впевнений, це рішення Поллі Чилтон. Вона не забажала, щоб її зустрічали. Я так розумію, вона повідомила тільки місіс Дурджин, дружині старого Тома, бо в тієї зберігається ключ від будинку.

— Саме так сказала мені Ненсі, славна жіночка! Вона підготувала будинок до їхнього приїзду і примудрилася зробити так, щоб він не видавався могилою нездійснених сподівань і давніх радощів. Навколо будинку теж усе не так погано: старий Том усі ці роки доглядав за садом. Однак, коли я туди приїхав, у мене серце стислося.

Вони знову замовкли на якийсь час. Тоді Джон Пендлтон коротко зазначив:

— Їх би зустріти.

— Їх зустрінуть.

— А ти поїдеш на вокзал?

— Поїду.

— Отже, тобі відомо, яким поїздом вони прибувають?

— Ні. Навіть Ненсі цього не знає.

— То як ти думаєш це зробити?

— Від самого ранку зустрічатиму кожен поїзд, аж доки вони прибудуть, — сумно засміявся молодий чоловік. — І Тімоті теж, з екіпажем Чилтонів. Зрештою, у розкладі не так багато поїздів, якими