Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

 

— Ти наче замріяна сьогодні. Щось сталося?

 

Емілія на мить задумалася, чи варто ділитися своїми переживаннями, але врешті зітхнула й вирішила бути відвертою.

 

— Просто… багато всього відбувається. У школі нові люди, нове оточення… — Вона знизала плечима. — І ще я зустріла одного хлопця.

 

Мама зацікавлено підняла брови.

 

— Хлопця?

 

— Так, його звати Тао. Він… особливий.

 

Мама всміхнулася, узявши доньчину руку в свою.

 

— Головне — слухай своє серце, Емі. Воно завжди знає правильну відповідь.

 

Емілія кивнула, відчуваючи трохи більше спокою.

 

Коли мама вийшла з кухні, вона дістала телефон і набрала номер своєї найкращої подруги, Ані. Гудки тяглися довго, аж поки в слухавці не почулося:

 

— Ем, це ти?

 

— Так, привіт. Як ти?

 

— Я? Як завжди… Краще розкажи, як у тебе там справи. Знайшла нових друзів?

 

Емілія зам’ялася, а потім зітхнула:

 

— Є один хлопець…

 

— Хлопець?! — перебила її Аня. — І ти мовчала?! Говори негайно!

 

Емілія не могла не засміятися. Вона розповіла про Тао, про їхні зустрічі, про парний кулон і той дивний момент біля річки.

 

— Ого… — вражено видихнула Аня, коли Емілія закінчила розповідь. — Це звучить, як у кіно! Ти йому подобаєшся, от побачиш!

 

— Та перестань… — Емілія відвела погляд до вікна, де в темному небі висів тонкий рожевий місяць.

 

— Ні, серйозно. Я відчуваю, що між вами щось є.

 

Вони ще довго розмовляли, сміялися й ділилися думками, поки за вікном не стемніло остаточно. Лише коли на екрані засвітився низький заряд батареї, Емілія зрозуміла, як пізно вже стало.

 

— Добраніч, Ань. Дякую, що вислухала.

 

— Добраніч, Ем. І… слухай своє серце.

 

Поклавши телефон на тумбочку, Емілія лягла в ліжко. Кулон із рожевим місяцем лежав у неї на грудях, холодний і гладкий. Її думки поверталися до Тао й того теплого погляду, що він їй подарував.

 

З цією думкою вона й заснула, а місяць за вікном освітлював її кімнату своїм ніжним рожевим світлом.

 

Ранок прокрався в кімнату крізь тонкі фіранки, м’яко освітлюючи обличчя Емілії. Вона повільно відкрила очі, відчуваючи дивне тепло на серці. Сон чи реальність? Подарунок Тао лежав на тумбочці, мерехтячи в променях сонця, — ні, це була реальність.

 

Вона потягнулася, відчуваючи приємну втому після довгої розмови з Анею. День обіцяв бути звичайним, але всередині неї щось змінилося.

 

— Еміліє, сніданок готовий! — покликав її знизу татовий голос.

 

— Йду! — відгукнулася вона й швидко одяглася.

 

На кухні мама саме наливала чай, а тато читав новини на планшеті. Сніданок був простий — яєчня й тости, але пахнув затишком.

 

— Як спалося? — запитала мама, помітивши, як донька замислено крутить виделку в руках.

 

— Добре… — відповіла вона й усміхнулася. — Просто багато про що думаю.

 

— Про школу чи про когось конкретного? — підморгнув тато, і Емілія мало не вдавилася чаєм.

 

— Тату! — вона спалахнула, а батьки тільки розсміялися.

 

Після сніданку вона вирішила пройтися до магазину — хотілося свіжого повітря. Вулиці були ще порожні, лише кілька людей квапилися у своїх справах. Вона повільно йшла знайомою дорогою, вдивляючись у вітрини та слухаючи спів птахів.

 

— Еміліє! — раптом почула вона позаду.

 

Обернувшись, вона побачила Тао, який біг у її бік, трохи запиханий.

 

— О, привіт! — здивувалася вона. — Що ти тут робиш?

 

— Шукав тебе, — відповів він, усміхаючись. — Хочеш прогулятися?

 

— Звісно, — погодилася вона, і вони рушили разом.

 

Дорогою Тао розповідав якісь кумедні історії зі свого дитинства, а Емілія сміялася так, що ледве могла йти. Коли вони дійшли до старого мосту над річкою, він раптом зупинився.

 

— Еміліє… — тихо промовив він.

 

— Так? — вона глянула на нього, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

 

Він дістав зі своєї кишені другий кулон — парний до того, що був у неї. Місяць у його руках блищав на сонці, ніби щось магічне.

 

— Хочу, щоб ти знала… Ти особлива для мене.

 

Її серце завмерло, а потім почало калатати ще сильніше.

 

— Тао… — прошепотіла вона, не знаючи, що сказати.

 

Він взяв її за руку й поклав кулон у її долоню, м’яко стиснувши пальці.

 

— Нехай він буде для нас нагадуванням про цей момент.

 

Емілія відчула, як її очі зволожуються, але вона тільки міцно стиснула його руку у відповідь.

 

— Дякую, — сказала вона, й вони просто стояли разом, дивлячись, як сонце відбивається у воді.

 

Сонце повільно хилиться до заходу, розфарбовуючи небо ніжними відтінками рожевого й помаранчевого. Емілія та Тао все ще йдуть вулицями міста, насолоджуючись кожною хвилиною тиші й тепла цього вечора. Вона раз у раз стискає в руці кулон із рожевим місяцем, відчуваючи приємне тепло, що розливається по всьому тілу.

 

— Хочеш ще кудись прогулятися? — питає Тао, ледь нахиляючись до неї, щоб не довелося підвищувати голос.

 

Емілія задумливо дивиться вперед, помічаючи невеличкий парк неподалік.

 

— Може, сходимо туди? — киває в бік дерев.

 

Тао усміхається й жестом запрошує її вперед. Вони повільно заходять у парк, де вже запалюються ліхтарі, а вітерець ледь хитає гілки дерев.

 

— Це місце дуже спокійне, — каже вона, вдихаючи на повні груди свіже повітря.

 

— Тут добре думати, — погоджується він. — І ховатися від усього світу, якщо треба.