Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Частина 15

Минув тиждень. Здавалося б, за сім днів не може статися нічого особливого, але для Емілії цей тиждень був сповнений несподіваних емоцій.

 

Її дні проходили у школі, де вона постійно ловила на собі цікаві погляди однокласників — схоже, новенька вже стала частиною шкільних пліток. Софія постійно знаходила привід, щоб кинути їй кілька шпильок або пройти повз із демонстративною байдужістю. Тао залишався поруч, але часом він був дивно мовчазний і задумливий.

 

Кулон із рожевим півмісяцем не знімався з її шиї. Кожного разу, коли пальці мимоволі торкалися його холодної поверхні, в голові виринали спогади про той вечір, коли Тао подарував їй цю частинку їхньої історії.

 

Вечір п’ятниці видався теплим, як для початку осені. Емілія сиділа в своїй кімнаті, загорнувшись у м’який плед, і вдивлялася у нічне небо крізь відчинене вікно. Телефон завібрував — повідомлення від Тао.

 

Тао: «Виходь на хвилинку. Під твоїм будинком.»

 

Вона швидко накинула легку куртку й вибігла на вулицю. Тао стояв біля воріт, спершись на велосипед, у світлі ліхтаря його темне волосся відливало сріблом.

 

— Привіт, — він ледь усміхнувся. — Хочеш покататися?

 

— Зараз? — здивувалася вона, але очі його світилися так щиро, що вона не змогла відмовитися.

 

Вони їхали мовчки, поки не дісталися того самого мосту, де гуляли минулого тижня. Тао зупинив велосипед, сів на перила й втупився в річку.

 

— Що сталося? — м’яко запитала Емілія, підходячи ближче.

 

Він не відповідав кілька секунд, а потім нарешті заговорив:

 

— Просто… останнім часом все здається дивним. Софія, школа, навіть я сам.

 

— Це через неї? — обережно запитала вона.

 

— І через неї теж, — визнав він. — Але не тільки. Просто іноді я відчуваю, ніби щось важливе вислизає крізь пальці, і я нічого не можу зробити.

 

Емілія сіла поруч.

 

— Знаєш… У мене іноді таке відчуття, що ми на межі чогось нового. Що ще трохи — і все зміниться.

 

Він глянув на неї й раптом простягнув руку, щоб прибрати пасмо волосся з її обличчя.

 

— Я теж це відчуваю, — прошепотів він.

 

Їхні погляди зустрілися. І в цю мить, під рожевим місяцем, усе навколо зникло. Тільки вони двоє — і цей момент, який хотілося запам’ятати назавжди.

 

— Дякую, що ти є, — тихо сказав він, і вона відчула, як її серце забилося швидше.

 

Вони сиділи на перилах мосту ще довго, мовчки спостерігаючи, як місяць віддзеркалюєтьс

я у воді, а їхні серця билися в унісон.

Емілія повільно йшла вулицею, тримаючи в руках пакет із покупками. Сонце вже хилилося до заходу, забарвлюючи небо у відтінки рожевого та золотого. Її думки все ще кружляли навколо сьогоднішнього дня: уроки, постійна увага однокласників, загадковість Тао… Вона зітхнула й зупинилася біля невеликої лавки неподалік від магазину, вирішивши трохи перепочити.

 

Витерши долонею лоба, вона поставила пакет на лавку й провела рукою по кулону з рожевим місяцем, що висів на її шиї. Його поверхня була холодною й гладкою. Як же багато всього сталося за такий короткий час…

 

— Самотня прогулянка? — раптом почувся знайомий голос позаду.

 

Емілія здригнулася й озирнулася. Тао стояв за кілька кроків від неї, злегка усміхаючись. У нього в руках була пляшка води й невеликий пакет, напевно, теж із покупками. Його темне волосся трохи сплуталося від вітру, а в очах блищала цікавість.

 

— Тао? — здивовано мовила вона. — Ти теж у магазин ходив?

 

— Ага. — Він показав пакет. — Сестра надіслала за молоком, але, здається, я купив ще купу всього непотрібного.

 

Емілія засміялася, і напруга, яка була в ній, поступово зникла. Тао присів поруч, і вони кілька секунд мовчали, просто дивлячись на перехожих, які поспішали по своїх справах.

 

— Як у тебе справи? — нарешті запитав він.

 

— Нормально… Думаю про школу, про всіх цих людей, — вона знизала плечима. — Інколи здається, що я все ще чужа тут.

 

Тао нахилив голову, вдивляючись у її обличчя.

 

— Я так не думаю. Мені здається, ти вже стала важливою частиною цього місця.

 

Вона здивовано глянула на нього, але він лише злегка усміхнувся й опустив погляд.

 

— До речі… — Тао поліз до кишені куртки й дістав маленьку оксамитову коробочку. — Це для тебе.

 

— Що це? — здивувалася вона.

 

Відкривши коробочку, вона побачила ще один кулон — точно такий, як у неї, тільки трохи менший, із рожевим місяцем.

 

— Це… парний кулон? — пошепки запитала вона.

 

Тао кивнув.

 

— Так. Один для тебе, інший для мене. Щоб ти ніколи не почувалася самотньою.

 

Емілія відчула, як її серце швидко забилося. Вона взяла кулон і обережно провела пальцем по гладкій поверхні.

 

— Дякую, Тао… Це дуже красиво.

 

— Радій, що сподобалося, — він знову усміхнувся, але в очах промайнуло щось глибше — тепло й ніжність.

 

Вони ще довго сиділи разом, поки сонце остаточно не сховалося за горизонтом, а небо не забарвилося у темні відтінки синього. Цей момент відчувався особливим — ніби весь світ зник, і залиш

илися лише вони двоє під рожевим місяцем.

Удома було тихо, лише годинник на стіні розмірено відраховував секунди. Емілія сиділа за кухонним столом, обертаючи в руках парний кулон, який подарував їй Тао. М’яке світло лампи огортало кімнату теплом, а з плити доносився приємний аромат м’ятного чаю.

 

— Доню, ти вже повернулася? — почула вона голос мами й підвела голову.

 

— Так, — відповіла Емілія, намагаючись приховати хвилювання.

 

Мама присіла поруч, уважно вдивляючись у її обличчя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍