Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

Камер не брали. Керівник президентської охорони погодився на цю авантюру лише за умови дотримання цілковитої секретності. Дехто з президентської адміністрації дізнався про поїздку лише через півтора місяця, коли тема спливла в нашому інтерв’ю.

Від Банкової Зеленський вирушив на північ правим берегом Дніпра — до дороги, що йде над греблею гідроелектростанції. Ліворуч простягалися вдалечінь сірі води Київського водосховища. Лише два тижні тому над ним летіли у бік Гостомеля російські ударні гелікоптери. Тепер тут було спокійно, десь на відстані приглушено гуркотіла артилерія. Президент продовжував їхати на схід, залишив позаду останні українські позиції та зупинився біля вузького моста, який позначав лінію фронту. Міст знищили, щоб не дати росіянам просунутися до Києва. Не в змозі переправитися, вони гатили снарядами через ріку, цілячись в укріплення українців на іншому березі. На дорозі утворилася вирва від вибуху, і Зеленський, здивований її розміром, підійшов подивитися. Ніби велетенський пазур видовбав у землі широченну діру. Президент розглядав усе довкола й відчував, як починають нервувати охоронці.

— Вони божеволіли, — визнав він пізніше.

Російські позиції були доволі близько, і вправному стрільцеві вистачило б одного влучного пострілу в президента, який не мав нагальних причин опинитися майже на передовій. Він не мусив вести військо в бій. Просто хотів зрозуміти, що відчувають його солдати.

— Я потребував їхніх емоцій, — запевняв він мене. — Що вони відчувають, у якій вони обстановці.

На зворотному шляху зупинилися на блокпосту, де чергувала змішана група солдатів і добровольців. Пора була обідня, і хтось із місцевих приніс усім каструлю свіжого борщу. Кухар мешкав неподалік. Застарий для служби у війську, зведення укріплень і біганини з автоматом, він вирішив годувати солдатів, це й буде його внесок у національну оборону. Борщ — густа страва зі свинини, буряка, капусти й картоплі — варив цілий ранок, і старий наполягав, що вистачить усім, навіть гостям з Банкової. Президент вагався.

— Не можу я брати їхню їжу.

Однак господарі припрошували. Ніхто не хвилювався через присутність президента. Сиділи гуртом, у межах досяжності російської артилерії, їли борщ із хлібом, балакали про Радянський Союз і про те, на що після його розвалу перетворилися росіяни.

Кухар мав рідних в Росії. Колись він був професійним спортсменом, змагався під радянським прапором. Старий сходив до свого авто і приніс з багажника медалі, що їх здобув у легкій атлетиці. Йому досі було важко примиритися з тим, що колишні співвітчизники прийшли сюди вбивати й мародерствувати, і він усе розповідав Зеленському, як ненавидить росіян. Перед від’їздом президент запитав солдатів, чи потрібно їм щось, напевно ж чогось не вистачає, він міг би прислати. Чоловіки були озброєні автоматами та ручними гранатометами. Через річку стояла армія з танками та артилерією. Утім, вони сказали, що всього вистачає.

— Вони нічого від мене не хотіли, — казав Зеленський. — Не скаржилися. Хотіли лише одного — перемоги.

Ця зустріч справила глибоке враження на президента. Він давно відчував спорідненість із солдатами на фронті, не лише через їхню мужність, а й через чесність. Відтоді, як він уперше до них навідався, минуло вісім років. Тоді, влітку 2014 року, Зеленський ще був просто гумористом без політичних амбіцій і їздив на передову виступати перед військом. Якось гастрольний автобус зупинився на узбіччі десь на сході, і Зеленський вийшов поговорити із солдатом, що багато місяців поспіль охороняв той самий блокпост і жив в окопах поруч. Востаннє він спілкувався із цивільним настільки давно, що заледве складав речення у щось зв’язне. Коли Зеленський запитав, чим може допомогти, солдат відповів: поговори зі мною.

— Ми згадуємо якісь моменти із життя, — пізніше казав Зеленський про ту поїздку на фронт 2014 року. — Буває, щось із дитинства. Найяскравіші. Перше слово дитина сказала. Перший раз до школи пішла. Оце був такий момент у моєму житті[111].

Тоді збройний конфлікт на сході тривав лише кілька місяців, але вже посіяв жорстокість і розкол, які вісім років по тому вибухнуть повномасштабною війною. Анексія Криму вперше дала Путіну відчути смак зовнішнього завоювання, і цей смак п’янив. Путін почав називати решту території України Новоросією[112]. Тієї весни по телебаченню заявив, що Росія «з різних причин втратила ці території. Однак люди залишилися». І він мав намір їх повернути. Агенти та прибічники Путіна на сході і півдні України невдовзі почали відтворювати таку саму тактику, до якої Росія вдалася для захоплення Криму. Брали під контроль урядові будівлі, призначали «лідерів» із-поміж сепаратистів, проголошували незалежність від Києва і запрошували російську армію собі на захист.

Подекуди ця схема спрацьовувала. На початку літа 2014 року російські довірені особи та воєнізовані угруповання взяли під контроль кілька міст і обширні території східного Донбасу. Однак там перемоги не були такими ж стрімкими й необтяжливими, як в Криму. Цього разу військові чинили опір. По всій країні формувалися й відправлялися захищати Донбас озброєні добровольчі загони[113]. На відміну від кримчан, мешканці сходу та півдня зовсім не мали єдності в бажанні порвати з Україною і підтримати путінське імперіалістичне уявлення про «російський світ», що існує всюди, де розмовляють російською. В Україні Путін підбурював російськомовних на протидію урядові і обіцяв їм свій захист.

— Ми фактично один народ. Київ — матір міст російських, — наголосив він на виступі в Кремлі. — На Україні живуть і будуть жити мільйони росіян і російськомовних людей. Росія завжди захищатиме їхні інтереси[114].

Переважна більшість людей в цих регіонах не хотіла захисту Путіна[115]. Тієї весни вони проводили мітинги та марші за українську єдність. У південній портовій Одесі не один день точилися вуличні битви між прихильниками та противниками революційного уряду в Києві. Одного особливо страшного дня в травні 2014 року під час зіткнень загинули десятки проросійських активістів, здебільшого згоріли живцем у будівлі, де шукали укриття[116].

Події розгорталися, і уникати війни Зеленському виходило все важче. У Києві стали звичними озброєні люди у камуфляжних одностроях, прикрашених нашивками новомодних добровольчих батальйонів України. Перед військкоматами шикувалися довгі черги з охочих долучитися до армії. Жоден із відомих коміків із команди Зеленського тоді служити не пішов, декого більше хвилювало власне майбутнє у кінобізнесі.

Коли Росія анексувала Крим, компанія Зеленського, студія «Квартал 95», мала у виробництві кілька спільних проєктів із російськими партнерами, зокрема ситком, що вже давно йшов на екранах, і продовження романтичної комедії. Руки Зеленського були зв’язані контрактами, він мав завершити ці фільми, але прямо висловлювати почуття до Росії йому ніщо не заважало. В останні свої місяці у Москві, де він