Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

одиниць стрілецької зброї звичайним мешканцям, які допомагали комплектувати блокпости чи патрулювати вулиці. Багато хто не проходив жодного військового вишколу та був наляканий до нестями. Вночі вони часто відкривали вогонь по людях, які наближалися до позиції автомобілем чи пішки, і це призводило до численних втрат. Міністр внутрішніх справ Денис Монастирський згадував випадок, коли на такому імпровізованому блокпості українського генерала витягли з авто, кинули долілиць на землю та обшукали. Невдовзі по тому міністерство наказало, щоб за кожен блокпост відповідав принаймні один поліціянт.

Депутати Верховної Ради також мали право на стрілецьку зброю. В одному з пунктів видачі у Києві жінкам-депутаткам видавали пістолети, а чоловіки отримували автомати[109]. Спікер парламенту Руслан Стефанчук тісно спілкувався з головами парламентських фракцій та комітетів, які збиралися переважно по відеозв’язку.

— Усі маємо визнати одну річ, — казав він їм. — Не кожному поколінню українців випадає честь померти за незалежність своєї держави.

Одних політиків ця ремарка надихнула, інших налякала. Парламент не мав ресурсів, щоб забезпечити депутатам охорону. Вони мали подбати про себе самотужки.

Довелося переховуватися навіть Стефанчукові — разом з одним помічником і двома охоронцями. Як наступник президента в разі його загибелі, голова Верховної Ради не міг залишатися в урядовому кварталі разом із Зеленським. Тож Стефанчук переїжджав, жив то у друзів, то в урядових будівлях у столиці та в передмістях. Якось дорогою до такого будинку-сховку охорона спікера одержала звістку про російських бомбардувальників у небі. Авто звернуло із шосе на ґрунтову дорогу, яка привела до ферми. Назустріч їм вийшов господар, трохи сполоханий появою озброєних чоловіків. Відтак повернувся до будинку приготувати гостям гарячої їжі. Стефанчук, одягнений у військовий однострій величезного розміру, вирішив роздивитися садибу. На порозі хліва його привітав сморід гною. З напівтемряви на Стефанчука дивилося невеличке стадо кіз і корів, очі в них були майже такі ж спантеличені, як і в спікера.

* * *

Родина Зеленського переховувалася близько двох місяців, але їхня охорона поступово послабила правила й дозволила послуговуватися інтернетом і пристроями. У квітні Олені з дітьми вже не доводилося переїжджати так часто, як на початку вторгнення. Соціальні мережі дали їм можливість переживати війну через екран, як і більшості українців.

— Ми всі жили у такому стані, — згадувала Олена той період. — Від новини до новини.

Навіть коли Україна почала наступати на полі бою та отримувати більше підтримки від Заходу, трагедії війни траплялися щодня — ракетні удари, повідомлення про ґвалтування й катування, масове затримання цивільних у російських фільтраційних таборах. Новини про ці події викликали напади розпачу, і щоб з ними боротися, Олена суворо дотримувалася режиму: уроки або читання з Кирилом, приготування їжі з Олександрою, електронне листування з друзями та співробітниками, заплановані телефонні розмови з президентом, коли він міг виділити трохи часу.

— Найважчими були ночі, — зізнавалася Олена. — Усі засинають — діти, охоронці, і ти залишаєшся із самими лише дурними, пригніченими думками, та ще з огидною звичкою читати вночі новини.

Якось вона натрапила на допис, що розлетівся всією Україною. Кілька опублікованих онлайн сторінок із щоденника восьмирічного хлопчика на ім’я Єгор[110]. Він описував, через що пройшов разом з родиною під час російської облоги Маріуполя. На першій сторінці хлопчик великими літерами вивів слово «ВІЙНА» — і розпочав свою історію: «Я добре поспав, прокинувся, посміхнувся». Однак у наступних же рядках він повідомляє про смерть дідуся й поранення решти рідних. «У мене рана на спині, — пише Єгор круглястим почерком другокласника. — Зідрана шкіра. У сестри поранення голови. Мамі вирване м’ясо на руці й дірка в нозі». У щоденнику згадана нова подруга хлопчика, весела сусідка Віка з «хорошими батьками», та походи його бабусі по воду. Однак рядок, що вразив першу леді, містився майже наприкінці опублікованих сторінок: «У мене померли двоє собак і бабуся Галя. І моє улюблене місто Маріуполь». Автор цих слів був лише на рік молодший за сина Олени, і він покрив свій щоденник такими ж малюнками, до яких вдавався Кирило: охоплені полум’ям будівлі, фігури з автоматами й танки, люди, що стікають кров’ю на землі.

— Я не могла уявити, — розповідала мені потім Олена, — що відчувала ця дитина, яка жила у сучасному суспільстві, ходила до школи, грала в спортивні ігри, мала хобі, користувалася інтернетом. У нього, напевно, були улюблені герої Марвел, аж раптом він сидить у підвалі, дивиться, як умирають його близькі, як люди п’ють воду з калюжі…

На той час, коли щоденник Єгора з’явився онлайн, хлопчика вже евакуювали в безпечне місце. Проте Олена розуміла, що такий досвід залишить шрам на все життя.

— Таких дітей і дорослих тисячі, вони бачили, як гинуть рідні, як знищують їхні домівки, — казала вона. — Їх врятували, але вони несуть відчуття провини через неможливість повернутися.

Відчуття провини самої Олени виникало через ізоляцію. Вона почувалася некорисною та безпорадною. Сумувала за чоловіком і не могла змиритися з правилами, які не дозволяли бути з ним поруч і брати активнішу участь у захисті країни. Водночас хотіла зробити усе необхідне, аби захистити своїх дітей від війни, особливо коли бачила тривожне зачарування нею Кирила. За місяць до навали йому виповнилося дев’ять, і старі улюблені заняття, як-от танці чи гра на фортепіано, його вже не надто цікавили. Така переміна теж викликала в Олени відчуття провини — провини матері, яка намагається захистити свою дитину. Хай би як вона старалася відволікти його музикою та малюванням, хлопчик бажав навчатися стрільби та бойових мистецтв. Твердо вирішив піти в солдати.

У розмовах із батьком Кирило почав давати військові поради, пропонувати, які саме системи озброєння варто придбати Україні. Президент тішився цими розмовами. Не поділяв занепокоєння дружини щодо одержимості сина військом.

— Він усе це вивчає. Шукає в інтернеті. Обговорює з охоронцями, — з помітною гордістю розповідав мені Зеленський. — Обожнює наші збройні сили, нашу армію, досконало знає нашу місію, що ми звільняємо, яке озброєння маємо, а якого нам бракує.

Якщо Кирило бажав обрати військову кар’єру, батька це влаштовувало. Однак матір — ні. Вона хотіла, щоб хлопчику повернули дитинство, з болем спостерігала за тим, як війна його забирає, висмоктує синову невинність, де б вони не намагалися сховатися, і як би не намагалися його вберегти.

РОЗДІЛ 8. БІЛИЙ АРКУШ

У перший тиждень березня, коли на околицях Києва ще точилися бої, президент почав наполягати на тому, щоб покинути резиденцію та побачити руйнування на власні очі, з’їздити до позицій з кількома найближчими повірниками.

— Вирішили все оперативно, — розповідав учасник поїздки