Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

моя люба сестра Гайде скаже вам, що відтоді, як ми покинули Францію, тільки її розповіді про вас допомогли мені терпляче очікувати щасливої пори, що тепер засяяла для мене.

— То ви любите Гайде? — запитав граф Монте-Кріс­то, марно намагаючись приховати хвилювання.

— Усією душею!

— Послухайте, Валентино, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я попрошу вас про одну милість.

— Мене, Божечку! Невже мені випадає таке щастя?..

— Авжеж. Ви назвали Гайде вашою сестрою; нехай вона і справді стане вашою сестрою, Валентино: відплатіть їй за все, чим ви вважаєте себе зобов’язаною мені: бережіть її і ви, і Моррель, тому що, — графів голос насилу стало чутно, — віднині вона сама на білому світі…

— Сама на світі! — повторив голос позаду. — Чому це?

Граф Монте-Кріс­то обернувся.

Перед ним, похолонувши, стояла бліда Гайде, що дивилася на нього зі смертельним переляком.

— Тому що від завтрашнього дня, доню моя, ти будеш вільна, — відказав він, — і посядеш те становище, яке тобі личить; тому що я не хочу, щоб моє призначення затьмарило твою долю. Донько великого паші, я повертаю тобі твої скарби й ім’я твого батька.

Гайде пополотніла, звела свої прозорі руки, наче діва, що вручає себе Богові, а потім хрипким від сліз голосом запитала:

— То ти покидаєш мене, пане мій?

— Ти молода, Гайде, ти гарна; забудь моє наймення і будь щаслива.

— Гаразд, — відказала Гайде, — твої веління будуть виконані, пане мій: я забуду твоє наймення і буду щаслива.

І вона позадкувала до дверей.

— Боже мій! — вигукнула Валентина, підтримуючи Моррелеву голову, що безсило звисла, — хіба ви не бачите, яка вона бліда, хіба не розумієте, як вона страждає?

Гайде сказала розпачливим голосом:

— Навіщо йому розуміти мене? Він пан, а я невільниця, він має право нічогісінько не помічати.

Граф Монте-Кріс­то здригнувся від того голосу, що торкнувся найпотаємніших струн його душі; очі його зустрілися з очима Гайде і не змогли витримати їхнього вогню.

— Господе милосердний! — сказав граф Монте-Кріс­то. — Невже те, що ти дозволив мені запідозрити, правда? То ти не хотіла б розлучитися зі мною, Гайде?

— Я молода, — коротко відказала вона. — Я люб­лю життя, яке ти зробив для мене таким солодким, і мені було б шкода померти.

— А якщо я покину тебе, Гайде…

— Я помру, пане мій!

— То ти так мене любиш?

— Він питає, чи люб­лю я його! Валентино, скажи йому, чи любиш ти Максимільяна!

Граф Монте-Кріс­то відчув, як серце його шалено закалатало; він простягнув руки, і Гайде, скрикнувши, упала йому в обійми.

— Так, я люб­лю тебе! Я люб­лю тебе, як ото люблять батька, брата, чоловіка! Я люб­лю тебе, як саме життя. Я люб­лю тебе, як Бога, тому що ти для мене найпрекрасніший, найліпший, найвеличніший поміж людьми!

— Нехай твоє бажання збудеться, янголе мій, — сказав граф Монте-Кріс­то. — Богові, що воскресив мене і дав мені перемогу над ворогами, не потрібно, щоб перемога моя завершилася каяттям; я хотів покарати себе, а Господь хоче мені простити. То кохай мене, Гайде! Хтозна, може, твоє кохання допоможе мені забути про те, що я повинен забути.

— Про що ти кажеш, пане мій? — запитала дівчина.

— Кажу, що однісіньке твоє слово, Гайде, навчило мене більшому, ніж уся моя мудрість, яку я нагромадив за двадцять років. На світі в мене лишилася тільки ти, Гайде, лиш ти прив’язуєш мене до життя, лише ти можеш завдати мені страждань, лишень ти завдати можеш мені щастя!

— Чуєш, Валентино? — вигукнула Гайде. — Він каже, що я можу завдати йому страждань, а я ж бо ладна життя віддати за нього!

Граф Монте-Кріс­то поринув у глибоку задуму.

— Невже я вбачаю істину? — нарешті мовив він сам до себе. — О Боже, я скоряюся моїй долі, хоч винагорода вона, хоч відплата буде. Що ж, ходімо, Гайде…

І, обнявши дівчину за ніжний стан, він потиснув Валентині долоньку і пішов собі.

Минуло з годину; Валентина мовчки, майже не дихаючи, сиділа коло Морреля, втупившись у нього непорушним поглядом. Аж раптом вона відчула, як серце його закалатало, легесенький подих вилетів із його розтулених вуст, і ледь помітний дрож, який віщував про повернення до життя, пробіг усеньким його тілом.

Урешті очі його розплющилися, та погляд був непорушний і невидющий; потім до нього повернувся ясний, чіткий зір; разом із ним повернулася і свідомість, а разом зі свідомістю і скорбота.

— Я ще живий! — розпачливо вигукнув він. — Граф Монте-Кріс­то мене обманув!

І він рвучко вхопив ножа зі столу.

— Друже мій, — мовила Валентина з чарівною своєю усмішкою, — отямся ж бо й поглянь на мене.

Моррель зойкнув і повалився навколішки, бурмочучи щось невиразне, не вірячи власним очам, наче його засліпило небесне видіння…

Наступного дня, ледь благословлялося на світ, Моррель із Валентиною побачили, що двері печери відчинені й вийшли надвір. Вони гуляли попід руку морським берегом, і Валентина розповідала Моррелеві, як граф Монте-Кріс­то з’явився в її покої, як він відкрив їй усе, як дав їй змогу навіч упевнитися в тому, що коїться злочин, і врешті як дивом порятував її від смерті, хоч усі вважали її небіжчицею.

У ранковій небесній блакиті ще мерехтіли останні зорі.

Раптом Моррель помітив у затінку під бескидом чоловіка, що неначе очікував, щоб його погукали; він показав на нього Валентині.

— Це Джакопо, — сказала вона, — капітан яхти.

І кивнула, щоб він підійшов.

— Ви хочете щось нам сказати? — запитав Моррель.

— Я маю передати вам лист від графа Монте-Кріс­то.

— Від графа Монте-Кріс­то! — повторили обоє.

— Авжеж, ось прочитайте.

Моррель відкрив лист і прочитав:

«Любий Максимільяне!

Коло берега на вас чекає фелука. Джакопо доправить вас у Ліворно, де пан Нуартьє чекає свою внучку, щоб благословити її, перш аніж вона піде з вами до вівтаря. Усе, що є у цій печері, мій дім на Єлисейських Полях і моя вілла в Трепорі — це весільний подарунок Едмона Дантеса синові його господаря, Морреля. Сподіваюся, панна де Вільфор не відмовиться узяти половину цього подарунку, тому що я благаю її віддати паризьким біднякам той статок, що його вона успадкує від батька, який збожеволів, і від брата, що віддав Богу душу разом із мачухою, у вересні цього року.

Попросіть янгола, який віднині береже ваше життя, Моррелю, не забувати в молитвах людину, котра, як ото сатана, уявила, що вона рівня Богові, й із усім смиренням християнина збагнула, що тільки в руці Господній найвища могутність і найвища мудрість. Може, ці молитви пом’якшать покуту, яку я несу в моєму серці.