Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

238
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 355 356 357 ... 378
Перейти на сторінку:
Уторопали?

Далінар глянув у вічі юнакові. А тоді кивнув. Звісно. Той мав рацію. Вони мусили полишити Сколкозбройного ворога. Бо все одно — як би винесли лати? Тягли волоком труп аж туди?

— Відходимо! — гукнув алетійським солдатам Холін, завдаючи своє тіло на спину Баскому. Він заледве впорався з цим — так мало Буресвітла залишалося в обладунку.

Його відданий ришадіум учвал помчав прокладеним коридором, який його люди купили князю, заплативши власною кров’ю. Безіменний списник кинувся вслід, а Кобальтова гвардія зімкнула ряди, прикриваючи їх. Попереду замаячіла основна маса сил — на плато, що вело до порятунку. Міст усе ще стояв, а біля його війстя чекав стривожений Адолін, утримуючи підступ для відходу Далінара.

Зробивши останній ривок, князь галопом промчав дерев’яним настилом, переправляючись на суміжне плато, а його син та останні з воїнів вервечкою рушили за ним.

Холін розвернув Баского та глянув на схід. Паршенді скупчувались біля провалля, але навздогін не кидалися. Частина зайнялася хризалідою у верхньому кінці плато. У запалі бою про неї забули всі сторони протистояння. Раніше ті ніколи не вирушали в погоню, проте якби тепер передумали, то могли би шарпати Далінарове військо ще й на всьому зворотному шляху — аж до стаціонарних мостів.

Але цього не сталося. Вони вишикувалися в шеренги й затягнули ще одну пісню — ту саму, яку щоразу заводили, коли сили алеті відступали. На очах у Далінара в перші ряди, спотикаючись, прошкутильгала постать у розтрісканій сріблястій Збруї та червоному плащі. Голову лицаря не покривав шолом, однак той стояв надто далеко, щоби князь міг розгледіти риси мармурового, чорно-червоного обличчя. Нещодавній супротивник Холіна здійняв Сколкозбройця в жесті, помилитися щодо змісту якого було неможливо. Він салютував йому, засвідчуючи повагу. Далінар прикликав власного меча й за десять ударів серця відсалютував ним у відповідь.

Обслуга втягнула настил через прірву, розділивши дві армії.

— Розбити шпитальний намет! — проревів командувач. — Ми не покинемо нікого, хто має шанс вижити! Паршенді не нападуть на нас тут!

Його воїни здійняли тріумфальний крик. Що не кажи, а уникнувши смерті, почуваєшся переможніше, ніж здобувши яке завгодно яхонтосерце. Змучена алетійська армія розділилася на батальйони. Вісім їх вступало в битву — і вісім вийшло з неї. От тільки в кількох набиралася всього сотня-друга солдатів. Ті з бійців, котрі мали підготовку польових хірургів, оглядали шеренги, доки офіцери, які залишилися, вели підрахунок уцілілих. Люди знеможено опускались на землю, оточені спренами болю та виснаження, — скривавлені, подекуди беззбройні та здебільшого в розідраних мундирах.

А на іншому плато паршенді все ще горланили свою дивну пісню.

Холін мимоволі зосередив увагу на мостовій обслузі. Командував нею, імовірно, юнак, який його врятував. Невже він звалив Сколкозбройного? Князь туманно пригадував блискавичну, рішучу сутичку та списа, що стирчить із ноги. Очевидно, хлопчина був не тільки професіоналом, але й щасливчиком.

Ця група мостонавідників діяла значно злагодженіше й дисциплінованіше, ніж Далінар міг очікувати від людей такого низького звання. Він не міг більше чекати. Князь погнав Баского вперед, перетинаючи каменисте пустище й поминаючи поранених, змучених бійців. Це спонукало згадати й про власну втому, але тепер, коли він отримав змогу сісти, запас його сил відновлювався й у голові більше не гуло.

Командир обслуги опікувався раною одного зі своїх, і його пальці працювали вміло та спритно. Людина з підготовкою військового лікаря наводить мости?

«А зрештою, чому б і ні? — подумав Далінар. — Це не більша дивина, ніж вміння так вправно битися». Просто Садеас не давав йому ходу.

Юнак звів очі. І князь уперше помітив на лобі хлопчини невільницькі тавра, приховані довгим волоссям. Той підвівся й схрестив руки на грудях — у його позі проглядала неприязнь.

— Маю подякувати вам, — сказав Холін. — Усій команді. Скажіть, чому ваш великий князь відступив, але все ж прислав вас назад — по мене?

Кілька мостонавідників тихенько хихикнули.

— Він нас не посилав, — відповів їхній командир. — Ми прибули самі. Попри його бажання.

Далінар мимоволі кивнув, усвідомивши, що тільки така відповідь і вкладалася в голові.

— Але чому? — спитав він. — Що вас спонукало до цього?

Молодик знизав плечима.

— Ви далися заманити себе в цю пастку надто вже по-дитячому.

Князь стомлено кивнув. Його, напевно, мав би дратувати тон молодого нахаби, але ж той говорив щиру правду.

— Так, але все ж чому ви повернулися? І де ти навчився так майстерно битися?

— А, трапилася нагода… — відповів юнак і відвернувся до пораненого.

— Чим я можу вам віддячити? — запитав Далінар.

Командир обслуги озирнувся.

— Не знаю. Ми збиралися втекти від Садеаса — зникнути, скориставшись сум’яттям. Можна би спробувати й зараз, але тепер він неодмінно нас вистежить і вб’є.

— Я міг би забрати твоїх людей до себе в табір і змусити його звільнити вас із цього ярма.

— Боюся, він нас не відпустить, — сказав мостонавідник, і в його очах прозирнула зацькованість. — А також боюся, що у вашому таборі ми будемо в ще більшій небезпеці. Адже сьогоднішній фортель Садеаса означає, що віднині між вами війна, чи не так?

А й справді? Доки вся його увага була поглинена виживанням, Далінар уникав думати про «давнього друга», але гнів на цього чоловіка клекотав у надрах душі, наче смола в Геєні. Це йому так не минеться! Та чи міг він допустити війну між князівствами? Вона розколе Алеткар на друзки. Навіть більше — знищить Дім Холінів. У нього не залишалося сил чи союзників, щоб вистояти проти Садеаса — тільки не після такого краху.

Як відреагує Садеас, коли Далінар повернеться? Спробує довершити почате й нападе? «Ні, — подумалося йому. — Він недарма вчинив саме так». Князь не виступив проти Холіна відкрито. Садеас залишив його напризволяще, але, за алетійськими уявленнями, це була зовсім інша справа: він також не бажав ризикувати королівством.

Садеас не захоче прямої війни, та й Далінар не міг її собі дозволити, попри всю його вируючу лють. Князь стиснув кулак та обернувся до мостонавідника.

— Ні, до цього не дійде, — сказав він. — Принаймні поки що.

— Ну, у такому разі, взявши нас до себе в табір, ви скоїте пограбування, — зауважив списник. — Королівські закони та Кодекс, якого ви, у чому переконані мої люди, дотримуєтесь, вимагатимуть повернення Садеасу його команди. Він не відпустить нас так просто.

— Я подбаю про нього, — відказав Далінар. —

1 ... 355 356 357 ... 378
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях королів. Хроніки Буресвітла», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"