Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

не можете поговорити з Боббі. Якби його не вбили, він міг би чимало розповісти вам про те, що сталося.

— Його не вбили, Клавдіє.

— О, ще й як убили! Боббі знайшли мертвим на канапі в День подяки 1981 року. Я казала вам: хтось підсипав стрихніну йому в героїн.

— Так, я вірив у це, доки не побачив звіту коронера. Це ж ви якраз пішли й дістали його для мене. Хіба не пам’ятаєте? Токсиколог не виявив у його крові жодних сторонніх речовин, окрім алкоголю.

Вона похитала головою.

На щастя, виписки зі звіту коронера були при мені, і я зачитав їй уривок:

— «До своєї смерті загиблий очевидно був у доброму здоров’ї. Його брат припускає, що померлий був якийсь час залежним від героїну, і вбачає можливість його повернення до вживання наркотиків».

Вона всміхнулася.

— Можливість? Боже, та він сидів на наркоті. Я все одно вважаю, що хтось підсипав стрихнін йому в героїн.

— У звіті згадується «зловживання героїном» як частина історії хвороби Новатні, але причиною смерті вказана «зупинка серця й дихання як наслідок хронічного надмірного внутрішньовенного вживання наркотиків».

— Ну… — вона труснула зап’ястком, ніби показуючи, якої вона думки про звіти коронерів.

— Добре, що мені вдалося розпитати його матір і брата, — сказав я. — Без жодної інформації про Боббі в цій історії була б така прогалина, що можна потонути.

Вона погодилася.

— Якби ж я тільки міг поговорити з Діно Політісом про те, що відбувалось у той час. Є якісь думки, де він?

Клавдія енергійно похитала головою.

— Ні, Дене. Діно ніколи з вами не говоритиме. Він мене ненавидить. І він дуже, дуже небезпечний. Тримайтеся від нього якнайдалі.

— Побачимо, — відказав я, нічого не обіцяючи. Наприкінці нашого першого року роботи Клавдія все спритніше примудрялася відволікати мене від дослідження тих місць, які явно хотіла залишити неторканими.

Гарний настрій, який спричинив спогад про печиво, розвіявся, щойно вона згадала Боббі. Я вирішив повернутися до того, від чого вона так довго ухилялася.

— Що мені зараз потрібно, Клавдіє, то це відповіді на попередні запитання, яких я так і не отримав.

Жінка насторожилася.

— Звідки ви знали, що Мікі вибіг із дому тієї ночі й був застрелений у снігу? — спитав я вже, мабуть, усоте. — Звідки знали про горішки на підлозі й про снігоочисник у гаражі?

— Не пам’ятаю! — стояла на своєму вона. — Чому ви постійно про це питаєте?

— Бо без відповідей, як ви про це дізналися, що робили й чому, — у нас нічого немає.

— Я намагаюся допомогти.

— Почнімо з того, що маємо, — запропонував я. — Ми знаємо, що вашим алібі було те, що ви снідали з Джинджер і Свинарем.

— Правильно! — вона засяяла так, наче щойно про це дізналася. — Тож я не могла бути в будинку Маккена.

— То ви там були?

Вона похитала головою.

— Чесно, я не пам’ятаю.

— Мені важко з цим погодитись, Клавдіє.

Жінка надула губки.

— Ви мені не довіряєте.

— Звісно, довіряю.

— Тоді чому ви постійно вмикаєте цей клятий диктофон?

— Я ж казав вам на початку: так я зберігаю інформацію — щоб бути точним. Мені ніколи не вдасться повернутись і перевірити всі деталі, якщо я просто їх записуватиму…

— Ви мені брешете.

— З мене кепський…

— Я вам не вірю.

— …стенографіст.

— Ви мене використовуєте! Ви мною маніпулюєте!

Я відкинувся в кріслі й зітхнув.

— Гаразд, — я вимкнув диктофон. — Працюватиму якийсь час без нього, та коли ми дійдемо до важливої інформації, мені вона потрібна буде на плівці. Я маю бути спроможним довести те, про що пишу.

Клавдія знову сіла з переможною усмішкою на губах.

— Якщо не можете пригадати ніч убивства, — сказав я, — поговорімо про ранок перед нею. Повернімося назад на п’ять років, у суботу 11 лютого 1978 року. Ви мали працювати тієї ночі. Подумайте про це. Заплющте очі та уявіть себе в минулому.

— Гаразд, — вона заплющила очі. — Я думаю.

Я вдивлявся в її вродливе обличчя: гладка шкіра, повні чуттєві губи зі слідом шраму під помадою, волосся старанно укладене за останньою модою — буйне й розкуйовджене. Обережно, сказав я собі, думай про роботу.

— Розкажіть мені, що сталося того дня.

Вона похитала головою.

— Я так не можу. Ви повинні ставити мені запитання.

— Гаразд, — зітхнув я. — Ви на сніданку з Джинджер і Свинарем. Про що ви говорите?

— Я сказала їм, що Мікі вб’ють.

— Як ви могли про це знати?

Вона знизала плечима.

— Просто знала. Я вивчала окультні науки.

— Це не пояснює, як вам вдалося передбачити вбивства.

— О, то ви не вірите, — зневажливо мовила Клавдія, змушуючи мене знову зайняти оборонну позицію.

— Гаразд, то просвітіть мене. Покажіть мені.

— Чому? — підозріливо спитала вона. — Навіщо ви це хочете знати?

Я був геть виснажений, мало не плакав, і коли вона побачила, який я засмучений, то попросила вибачення.

— Я не хотіла з вас знущатися, Дене. Повірте мені. Я лише думаю, що ви могли б поговорити з багатьма людьми з мого оточення.

— Боже мій, я вже говорив із понад сорока людьми. І намагався додзвонитися до ще п’ятнадцятьох чи двадцятьох, з якими не можу зв’язатись, або ж вони мене уникають. Ви багатьох налякали, Клавдіє.

Її очі розширилися від невинного подиву.

— Не розумію, чому. Я цього не хотіла.

— Гаразд, якщо вам спадає на думку хтось, із ким я ще не зв’язувався, то радо спробую.

Змахом руки вона відкинула назад своє довге темне волосся.

— Чому б вам не розпитати менеджера клубу «Ельдорадо» Кіта Волкера? Він упізнав тіла. Він багато знав про Мікі Маккена.

— Я не можу його знайти.

— О, ви б змогли, якби справді спробували.

— Я письменник, Клавдіє. А не приватний детектив.

— Як щодо Мері Слатцер? Вона була першою головною підозрюваною, ще до мене. Чому б вам не розпитати її?

— Я намагався їй телефонувати, — відповів я. — Тижнями. Але відповіді не отримую.

— Не припиняйте зусиль, Дене, — підбадьорила Клавдія. — Це важливо. Ніхто не знав Мікі Маккена так, як вона. Вона жила з ним. Керувала його баром. Якщо хтось і може заповнити порожнини в тому, що сталося в ніч убивств, то це вона.

Звісно, вона мала рацію. Якщо я не міг пробитися крізь захисні бар’єри, якими Клавдія обгородила свої спогади, то мав знайти кружний шлях.

4

Мені знадобився ще цілий тиждень, щоб розшукати Мері Слатцер. Нарешті додзвонившись до неї в середині серпня 1983-го, я розповів їй, над чим працюю, і запитав, чи не поговорить вона зі мною про Мікі Маккена.

— Навіщо? — спитала вона.

— Газети й поліція створили його доволі негативний образ, — відповів я. — Я намагаюся встановити правду про те, що сталося тієї ночі, і хотів би дізнатися про нього від когось, хто добре його знав.

— Так, — погодилась вона. — Я поговорю з вами про Мікі.

Мері запропонувала зустрітися найближчого четверга о п’ятій перед рестораном під назвою «Годинник» у центрі Колумбуса. Я був у такому захваті, що аж рука тремтіла, коли це записував.

25 серпня один із моїх співрозмовників не з’явився на зустріч опівдні, о третій тридцять я зустрівся для розмови з офіцером колумбуської поліції Брінкменом