Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

на початку листопада Січові стрільці зайняли позиції в районі Джурина — Рахнів. За планом українського командування, січовики мали ударом на Томашпіль зупинити ворожий наступ на жмеринському напрямку.

Уранці 3 листопада 10-та дивізія Січових стрільців розгорнула успішний наступ на Олександрівку. Менш вдалими були дії 11-ї дивізії, що значно спізнилася з наступом. Жорстокі бої довелося витримати 6-й Запорізькій дивізії, яка, однак, під Антонівкою відбила всі атаки ворога. У цілому ситуація складалась успішно для українських військ. Лише несподіваний розгром 7-ї Запорізької дивізії в Шпикові змінив становище на користь противника: білі отримали можливість обійти позиції Січових стрільців. 10-та дивізія відразу ж припинила наступ і приготувалася до оборони. 4 листопада, згідно з наказом командарма В. Сальського, наступ на Томашпіль продовжувала лише 11-та дивізія та кінний полк СС. Але внаслідок нескоординованості в діях частин січовикам так і не вдалося змусити противника відступити. Наступ фактично захлинувся. «Настрій стрільців знизився, — згадував начальник штабу групи СС М. Безручко. — Погано одягнені мобілізовані, а почасти й старі стрільці почали хворіти. Стала збільшуватися дезерція. Частини щодня зменшувались чисельно. Надія на успішність боротьби з ворогом підупадала».

Невдачі спіткали й Галицьку армію. 29 жовтня білогвардійські війська Я. Слащова — 4-та і 5-та дивізії, а також частини козачої бригади Н. Склярова — перейшли в наступ уздовж лінії фронту Брацлав — Оратів. Після запеклих семигодинних боїв козача кіннота захопила Брацлав. 29 жовтня білі зайняли Дашів і Оратів. 5-та Сокальська й 9-та Угнівсько-Белзька бригади були змушені відступати, 6-та Равська бригада зазнала поразки в районі Кантеліни. Командир 1-го Галицкього корпусу О. Микитка отримав із НКГА наказ «за всяку ціну» утримувати Іллінці. Однак галицькі бригади вже були неспроможні стримати ворожий наступ і 1 листопада білогвардійці зайняли місто. Ведучи важкі ар’єргардні бої, 1-й Галицький корпус відступав на захід. Лише під Липовцем росіяни призупинили свій наступ. З листопада на фронті усієї Галицької армії запанувало затишшя, яке тільки де-не-де порушувалось окремими сутичками з ворогом. «Сталося це наче відрухово, кажуть — війська самі перестали стріляти», — такий запис з’явився того дня в щоденнику НКГА. Галицьке командування за наказом Штабу головного отамана почало готуватися до загального відступу.

Галицька армія перебувала на межі своєї боєздатності. Нестача боєприпасів досягла катастрофічних масштабів, зле стояла справа із забезпеченням військ одягом та взуттям. Наприкінці жовтня 1919 р. у Галицькій армії, як свідчив один із її головних інтендантів, 75 % вояків не мали уніформ, 50 % — взуття, а 75 % воювали без шинелей і змінної білизни. У військах стрімко поширювався тиф та інші захворювання. У кожній бригаді залишилося не більш ніж 500 бійців, решта вояків перебувала в шпиталях. «Хоч бойовий настрій нашого стрілецтва був зовсім вдовольняючий, то все-таки наша армія ставала з кожним днем менше здібною до воєнних операцій; з кожним днем ряди наші ріділи — сили наші маліли, — відзначав галицький мемуарист. — Страшна пошесть тифозної горячки спалювала й розривала молоді серця галицького стрілецтва. У військових і цивільних лічницях, шкільних ба навіть приватних будинках маячили людські непритомні істоти та ждали хвилі визволення з тяжких мук і терпіння. По кутах обширних кімнат, переповнених болем і стогоном, чаїлася холодна смерть, вичікуючи на щораз нові, певні жертви». Виснажені тривалими боями, підточені епідемією тифу та дезертирством, галицькі війська являли собою лише тінь колишньої збройної сили.

Начальний вождь М. Тарнавський та його начальник штабу А. Шаманек були переконані, що за таких умов про продовження збройної боротьби не може бути й мови (М. Тарнавський іронічно назвав новий контрнаступ «танком мухи в окропі»). Ще 25 жовтня начальний вождь відправив до білогвардійського командування делегацію для переговорів про обмін полоненими. Однак насправді делегати мали завдання домовитися про умови укладення перемир’я між українськими та російськими військами. У доповіді на ім’я Є. Петрушевича та начальника Штабу головного отамана М. Юнакова М. Тарнавський відзначив: «Начальна команда рішучо звертає увагу на те, що наколи хочеться оминути певну катастрофу, то розпочаття переговорів з Добровольческою армією в цілі заключення перемир’я являється конечно потрібним».

На цей час денікінське командування вже мало відомості про те, що диктатор Є. Петрушевич прагне порозумітися з білогвардійцями. Тож А. Денікін, не вагаючись, дав дозвіл командуванню Новоросійської армії на проведення переговорів із Галицькою армією. Перемовини відбулися на станції Зятківці. «З розмов з ген. Слащовим винесла делегація враження, що команда Добрармії належно поінформована про чисельний і матеріальний стан УГА та про ефективну вартість обох українських армій», — згадував член галицької делегації.

6 листопада представники білогвардійського та галицького командування уклали угоду, згідно з якою УГА переходила на бік ЗСПР. Галицька армія в повному складі, з етапними установами, складами та залізничним майном повинна була відійти в білогвардійське запілля, для чого мала зосередитися в районі Погребища — Липовця. Галицькі війська було заборонено використовувати проти Армії УНР; диктатор Є. Петрушевич мав переїхати до Одеси й перейти під опіку ЗСПР. Питання внутрішньої структури УГА та права диктатури самостійно здійснювати закордонну політику мали бути визначені в ході подальших переговорів. І хоча після оприлюднення тексту угоди М. Тарнавського було заарештовано, а угоду анульовано, новопризначений командувач Галицької армії О. Микитка продовжив переговори з білими.

Білогвардійські війська розгорнули наступ на Жмеринку й Могилів-Подільський саме тоді, коли на фронті Галицької армії панувало затишшя. Після кількох важких боїв група Січових стрільців відступила до Шаргорода. «Українська армія буквально знемагала. Морив її голод, холод, брак відповідного еквіпунку (амуніції — М. К.), плямистий тиф. Не було зброї, амуніції, бракувало резервів, зовсім не було ліків, дезінфекційних засобів і перев’язочного матеріалу, — згадував керівник справ Директорії М. Миронович. — Армію обтяжали величезні обози з тяжкопораненими й хворими на тиф, яких милосердя не дозволяло залишити по селах на поталу ворогові. Дорога, якою посувалася армія, значилася рядами хрестів на могилах тих, хто не витримав надлюдських терпінь».

Навіть не намагаючись організувати оборону жмеринського залізничного вузла, штаб Дієвої армії УНР переїхав до Проскурова. У ніч на 11 листопада білогвардійський бронепоїзд «Коршун» без бою в’їхав до Жмеринки. Білогвардійці застали тут жахливу картину тифозного спустошення: «По всьому районі станції, на платформах і на шляхах, лежали тіла людей, що померли від сипного тифу. Серед них були вояки-петлюрівці й просто біженці. Деякі були засипані снігом чи попелом із пічей. Ніхто не хотів прибирати мертвих, і по них навіть ходили».

Організувати оборону Могилева-Подільського українське командування також не спромоглося. За значної чисельної переваги ворога й нестачі набоїв Запорізька група була змушена відступати. Кіннота білих завдала