Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

поразки 8-й дивізії, захопивши частину запорізької артилерії. 11 листопада запорожці спробували зупинити ворожу кінноту на підступах до Могилева-Подільського, але в бою біля сіл Серби й Біляївки знову зазнали поразки. Спеціально відряджений до міста генерал П. Єрошевич не зумів належним чином організувати його оборону. В околицях Могилева-Подільського не було виставлено навіть сторожових застав, коли вранці 11 листопада до міста увірвалася російська кіннота.

З падінням Могилева-Подільського українська армія втрачала зв’язок із Румунією, звідки час від часу надходили партії зброї та медикаментів. Окрім того, перед білогвардійцями відкривався шлях для наступу на Кам’янець-Подільський — тимчасову столицю УНР. Та головне: втрата Жмеринки відрізала наддніпрянські війська від УГА. 12 листопада на державній нараді в Кам’янці-Подільському В. Сальський заявив: «Війна для нас скінчена. Поконала нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Наддніпрянська армія не має заспокоєних навіть елементарних вимог, вона опору ставити не може. Галицька армія в такім самім стані. Вона в більшості вже оточена».

Після втрати Жмеринки доля УГА була вирішеною. Оточена й небоєздатна, Галицька армія не мала вибору — у разі відмови перейти на бік білогвардійців війська в повному складі потрапляли в полон. «Мусимо залишити думки про самостійність і шукати порятунку в порозумінні з Денікіним», — так сформулював свою позицію Є. Петрушевич. 17 листопада галицька делегація підписала нову угоду з білогвардійцями, яка в основному повторювала текст попередньої і яку ратифікували командування УГА та Є. Петрушевич. Не пізніше 30 листопада з’єднання Галицької армії мали зосередитись у районі Козятина — Вінниці — Іллінців — Погребища для участі в бойових діях проти Червоної армії, причому білогвардійське командування повторно зобов’язалося не використовувати УГА для операцій проти Армії УНР. Таким чином, Галицька армія остаточно переходила на бік білогвардійських Збройних сил Півдня Росії.

Білогвардійське командування, скориставшись розвалом українського фронту, перекинуло частину своїх військ проти червоних. 5-та дивізія генерала П. Оссовського передислокувалася до району Козятина — Липовця, а війська генерала Я. Слащова (13-та й 34-та дивізії) вирушили на Катеринославщину для боротьби з повстанською армією Н. Махна. На «внутрішній фронт» було відправлено також 42-й Донський полк і зведений полк Кавказької кінної дивізії. Загалом на фронті проти Армії УНР залишилися воювати близько 2000 багнетів та 400 шабель. Прагнучи дати частинам можливість відпочити, командувач військами Новоросійської області ЗСПР Н. Шиллінг навіть збирався тимчасово призупинити бойові дії проти Армії УНР. На цьому наполягав і начальник його штабу генерал В. Чернавін, який побоювався, що просування частин у заражений тифом регіон спричинить сплеск епідемії серед білогвардійських військ. Але А. Денікін категорично наказав продовжувати переслідування військ УНР аж до їх остаточної ліквідації.

Начальник Штабу головного отамана М. Юнаків уважав подальшу боротьбу безнадійною. Але С. Петлюра призначив командувачем Армії УНР В. Тютюнника, який не втрачав віри в перемогу. На цей час національні війська внаслідок епідемії тифу, бойових втрат та дезертирства налічували в бойовому відношенні не більше 5000 багнетів. З огляду на зменшення чисельності частин за розпорядженням В. Тютюнника групи було зведено в дивізії, а дивізії — у полки або ж загони.

В. Тютюнник планував відвести війська до району Проскурова — Старокостянтинова, щоб таким чином відірватися від ворога. На пропозицію командарма уряд УНР звернувся до поляків із проханням зайняти лінію Кам’янець-Подільський — Проскурів — Шепетівка. Після прибуття польських військ В. Тютюнник збирався вивести Армію УНР до району Старокостянтинова — Шепетівки, щоб «дати <...> козакам виспатись та вмитися». За першої ж нагоди командарм планував перейти в контрнаступ.

Бойові дії в середині листопада 1919 р. точилися лише вздовж залізничної лінії Проскурів — Жмеринка. «Після зайняття нашими військами Жмеринки вся боротьба з петлюрівськими військами зосередилася виключно по лінії зал. шляху Жмеринка — Проскурів, — згадував учасник подій із російського боку. — Головний опір нам чинили 3 бронепоїзди, довкола яких групувалися жалюгідні рештки деморалізованої піхоти й кіннота (чорношличники), що краще збереглася, але досить малочисельна, лише 200—300 шабель». 14 листопада білогвардійські бронепоїзди захопили станцію Бар. 18 листопада білі здобули Деражню, примусивши відступати частини зведеної Волинської дивізії.

Увечері 16 листопада польські частини вступили до Кам’янця-Подільського. Польський посланець поінформував українське керівництво, що польське командування погоджується зайняти Проскурів, а Армія УНР отримає можливість розташуватись у районі Проскурова — Шепетівки для відпочинку й реорганізації.

Готуючись до передачі Проскурова полякам, українське командування не вжило належних заходів для оборони міста від білогвардійців. Останні ж увійшли до Проскурова раніше від поляків і 22 листопада без значного опору зайняли місто. Наступного дня командувач військ Новоросійської області ЗСПР Н. Шиллінг віддав наказ частинам, що діяли проти українських військ, «енергійно розвивати наступ на Старокостянтинів, Шепетівку й остаточно ліквідувати рештки петлюрівської армії». Переслідування українських частин мали здійснювати зовсім невеличкі сили чисельністю 1340 багнетів.

23 листопада командування Армії УНР прийняло рішення відвести війська до Шепетівки. Однак шепетівський район уже займали польські війська, позиція яких залишалася невизначеною. Після наради з В. Тютюнником С. Петлюра схвалив новий план командарма, який полягав у тому, щоб зосередити армію в районі Любара й провести її між білогвардійським та більшовицьким фронтом. Цього разу відступ українських військ на північ відбувався майже без боїв. «З Проскурова відступали останки армії на Старокостянтинів... По засніжених дорогах, страшний морозний вітер шмагав стрільців у лице, продував тіло. Військо не мало зимового одягу. Стрільці відморожували вуха, руки, ноги. Без думки, у зневірі тягнулися стрільці, козаки на північ, а тиф шалів далі...» — свідчив начальник артилерії Січових стрільців полковник Р. Дашкевич.

26 листопада 1919 р. виснажені й деморалізовані війська Армії УНР зосередились у районі Старокостянтинова. «В армії знов повстає отаманщина; головнокомандуючий повстанцями отаман Волох зі своїми гайдамаками починає одверто провадити свою розкладову працю в армії і не виконує оперативних наказів командарма», — згадував генерал М. Омелянович-Павленко.

28 листопада білогвардійці в ході короткого бою зайняли Старокостянтинів, після чого Армія УНР відступила до Любара. Командування військ Новоросійської області ЗСПР віддало розпорядження своїм частинам на цьому напрямку припинити дії проти «решток петлюрівської армії» й передислокуватися до Козятина для операцій проти червоних. У Проскурові та Старокостянтинові лишилися тільки нечисленні кінні підрозділи загальною чисельністю не більше 250 шабель. Вистачило б мінімального, але рішучого натиску з боку Армії УНР, щоб цілковито знищити ці мізерні сили й відновити українську владу на західному Поділлі.

Але українські війська втратили здатність до наступу. Після прибуття Армії УНР, район Любара — Печанівки — Чорториї — Острополя нагадував велетенський шпиталь. Цей регіон згодом, уже в мемуаристиці, дістав назву «трикутник смерті», оскільки був звідусіль