Читати книгу - "Антон та інші нещастя"

за твій список!

— Список?

— Ну, отой з дамами… Усі хочуть зустрітися, окрім однієї. А ще кількох потенційних клієнтів я мав раніше. Усе просто прекрасно!

Список? У голові починає щось ворушитися. Імена жінок. Особисті тренери. Ґру, котра має собаку, і татові унітази. Згадки починають кружляти в голові дедалі швидше. Зрештою, мені вже здається, ніби я сиджу на каруселі, а навколо все зливається в суцільній круговерті. І не можу схопити день. Зовсім нічого не можу вхопити.

Усе ж починаю розуміти: тато запросив жінок з мого списку на зустріч-презентацію дачних туалетів. І я здогадуюся, хто саме відмовився. Та, що з Сульвікена.

— І що… що ти написав? — тонко пищу я.

— Що написав? Та нічого особливого. Просто запросив їх на Малу сцену.

— І все? Нічого про… туалети?

— Та ж вони й так про це знають. Інакше навіщо телефонували б!

Мені відбирає мову. Від страху чи від чого?

— Гаразд, мені час готуватися. Зустріч починається о четвертій. Бувай! — каже тато й кладе слухавку.

І тієї миті я чую глухий «бенц!» То пакет зі свічками гепнув на підлогу.

Що робити? Одна справа — розмова з ОДНІЄЮ дамою, яка розгнівалася, почувши незрозумілі балачки про шестиметрові сечовивідні шланги, і зовсім інша — навала жіночої юрби. На Малій сцені…

А ми з Іне ще хотіли вивести тата межи люди. Ліпше було б замкнути його в чотирьох стінах!

Я набираю татів номер. Не залишається нічого іншого, як зізнатися. В усьому. Негайно! «Привіт! Це — автовідповідач Пола Альбертсена. Залиште повідомлення після звукового сигналу, а я вам зателефоную, щойно зможу. Гарного дня!»

Гарного дня? Де там гарний день! Справжня катастрофа! Тато вимкнув мобільний.

Я дивлюся на годинник. За двадцять хвилин четверта. За двадцять хвилин тато стоятиме на Малій сцені й ЗАХОПЛЮВАТИМЕ публіку. Агітуватиме…

Ось у цьому я нітрохи не сумніваюся.

На щастя, я знаю, де Мала сцена. Ми там бували на святі новорічної ялинки, коли я ще був малий. Пригадую, їхали п’ять зупинок п’ятнадцятим автобусом.

Я вибігаю з торгового центру. На ходу набираю номер Іне.

— Катастрофа! — шиплю у слухавку, гарячково роззираючись на всі боки в пошуках автобусної зупинки.

— Катастрофа?

— Я все купив, — захекано кажу я. — Троянди й усе решта. А тепер мушу рятувати тата.

Онде, внизу, відразу за поворотом, блакитна табличка з намальованим автобусом. Я мчу, мов скажений, а свічки й троянди витанцьовують у пакеті самбу.

— Рятувати тата?

Над’їжджає автобус. Я зриваюся на спринт. Іне довго чує в слухавку, які в мене короткі ноги й паскудна фізична кондиція. Я застрибую в автобус. Секунда, і двері за мною зачиняються. Падаю на сидіння, довго відсапуюся.

— Обіцяю повернутися якнайскоріше! — пищу я, бо кисню в легенях зовсім не залишилося.

Іне все розуміє. Тоді, нарешті віддихавшись, я розповідаю про список дам, який потрапив татові до рук.

— Я тим часом сама впораюся, — заспокоює Іне. — Зустрінемося у мене. Щасти!

Нормальне дихання повернулося лише через дві зупинки. З думками було важче. Карусель в голові обернулася на американські гірки, а в них по черзі застрибують то Кевін, то Соня з Сульвікена, то трикілометровий шалик.

Автобус їде, думки кружляють, я сиджу, притулившись чолом до шибки. Світ направду дивний. Ось саме цієї миті він зовсім різний у різних точках. Візьмімо, наприклад, водія автобуса. У нього звичайний робочий день. Без каруселей. І він собі, напевно, думає, що я цілком звичайний пасажир у цілком звичайному автобусі.

Як же він помиляється!

По-перше, я зовсім не звичайний. Хотів би таким бути! Зі звичайними вухами й звичайною родиною. Таким собі пересічним хлопчиком, який швидко бігає на уроках фізкультури й ніколи не вплутується у неприємності. Ані з кондомами, ані з будь-чим іншим…

А по-друге, цей автобус теж не звичайний.

Це автобус № 15, який колись збив на смерть маму.

Карусель трохи сповільнює кружляння. Бо я починаю думати про випадковості.

Випадковості, які призвели до того, що мами немає, а я є. П’ятнадцятий автобус, який прибув раніше, ніж повинен був. І кондом, який тріснув.

Отже, я замінив у цьому світі маму. Один плюс, один мінус. Десь так…

Плюс і мінус дають у сумі нуль. Ніщо. Не знаю, чи в цьому є якийсь баланс.

Цікаво, у філософів також іноді бувають каруселі в голові?

ТАТО ЗАХОПЛЮЄ ПУБЛІКУ

На Малій сцені все, як я пам’ятаю. Хіба сама сцена тепер видається значно меншою. Коли я бував тут на святах новорічної ялинки, гачки в гардеробі були недосяжно високо, і я міг баламкати ногами, сидячи на лавці під стіною. Певно, попри все, таки трохи виріс.

Я роззираюся за татом. Наскільки я його знаю, сидить, мабуть, у туалеті, бо в нього завжди, перед будь-яким виступом, збурюється у животі. Ми не створені для стресу.

Та все ж, про всяк випадок, я заглядаю до залу. Так і думав… У залі в третьому ряді самотньо сидить лише один чоловік, та в нього щось занадто стильний вигляд.

Тож думаю, що моя «туалетна» теорія правильна. Треба лише зачекати. Татові зазвичай потрібно багато часу на туалетні посиденьки.

Зал теж менший, ніж мені уявлялося. Але я впізнаю зелені оксамитові завіси по обидва боки сцени. За ними зазвичай ховався різдвяний гном, перш ніж вийти на сцену з мішком подарунків. Досі пам’ятаю, як смерділа цигарковим димом його борода. А в моєму подарунковому мішечку було надто багато лакричних солодощів.

Я вирішую почекати в залі — це наймудріше. Тут я можу не боятися, що тато непомітно прослизне повз мене на сцену. Я сідаю за два ряди позаду вишукано вбраного чоловіка, скраю від проходу. Щоб можна було відразу перехопити тата.

— Е-е… привіт!

Дама з густо підмальованими чорним віями, у червоній легкій сукні. Це вона заговорила. Але не до мене, а до чоловіка попереду.

— Це… ви? — питає вона.

Стильний чоловік дивиться на неї.

— Е-е… напевно… — відповідає він, але не ствердно, а з запитальною інтонацією.

Дама йому всміхається.

— Це я, Беата, — каже вона й сідає поруч. — Та, що захоплюється астрологією та індійською кухнею.

Дама нервово хихоче.

Беата. З мого списку. Я розумію, що вона подумала. Що стильний чоловік — мій тато. Бо ж мій тато запросив її на приємну зустріч на Малій сцені. Бо шукає собі кохану.

Такого перебігу подій я не передбачав. І уявлення не маю, як вчинити далі. Тому принишк і тихенько сиджу.

— Он як, — відповідає трохи розгублено чоловік; він