Читати книгу - "Убивства за абеткою"

Містер Лідбеттер не схвалював верхогонів, ані гральних карт, ані випивки чи курива. Це залишало йому більше енергії для насолоди від походу в кіно.

Усі поспішали до виходу. Містер Лідбеттер готовий був слідувати за ними. Чоловік у кріслі навпроти нього спав – плюхнувся у своє крісло. Містер Лідбеттер обурився від думки, що хтось може спати під час такої драми, як «Жоден горобець». Розгніваний джентльмен звернувся до чоловіка, що спав, витягнувши ноги й загороджуючи дорогу:

– Вибачте, сер.

Містер Лідбеттер підійшов до виходу. Він озирнувся.

Здавалося, позаду була якась метушня. Швейцар… невелика купка людей… Можливо, цей чоловік не спав, а був дуже п’яний…

Він завагався, а потім пішов – і вчинивши так, пропустив сенсацію дня, навіть більшу, аніж ту, що Нот Галф переміг у «Сент-Леджері» при ставках 85 до 1.

Швейцар сказав:

– Думаю, сер, ви маєте рацію… Він хворий… Що… сер, що сталось?

Хтось узяв його за руку і, скрикнувши, розглядав червоний липкий мазок.

– Кров…

У швейцара вирвався притамований крик.

Він помітив кутик чогось жовтого, що виступало з-під сидіння.

– Чорт забирай! – сказав він. – Це ж А… «АВС».

Розділ двадцять п’ятий

(Не від імені капітана Гастінґса)

Містер Каст вийшов із кінотеатру «Реґал сінема» й подивився на небо.

Прекрасний вечір… Справді прекрасний вечір…

У голову прийшла цитата з Браунінга: «Бог у небі. Все добре зі світом».

Він завжди любив цю цитату.

Але були часи, дуже часто, коли він відчував, що це неправда…

Він рушив уздовж вулиці й продовжував усміхатися, поки не прийшов до «Чорного лебедя», де зупинився.

Піднявся сходами у свою спальню, в задушливу кімнатку на другому поверсі, вікна якої виходили на мощений двір і гараж.

Коли ввійшов до кімнати, усмішка раптом зникла. На рукаві біля манжети була пляма. Він невпевнено торкнувся її: волога й червона – кров…

Його рука опустилася в кишеню, і він щось звідти дістав – довгий тонкий ніж. Лезо теж було липке й червоне…

Містер Каст просидів доволі довго.

Потім, як загнаний звір, обвів поглядом кімнату.

Гарячково провів язиком по губах…

– Це не моя провина, – сказав містер Каст.

Видавалося, наче він із кимсь сперечався – немов школяр благав про щось директора.

Він знову провів язиком по губах…

Знову невпевнено торкнувся рукава пальта.

Оглянув кімнату й зупинився на мийнику.

За хвилину він наливав у раковину воду із старомодного глечика. Знявши пальто, прополоскав рукав, обережно його віджимаючи…

Тьху! Вода стала червоною…

Постукали в двері.

Він нерухомо застиг.

Двері відчинились. Це була пухкенька молода жінка з глечиком у руці.

– Пробачте, сер. Гаряча вода, сер.

Він спромігся сказати:

– Дякую вам… Я вже помився холодною…

Чому він це сказав? Її погляд зупинився на раковині.

Він несамовито викрикнув:

– Я, я порізав руку…

Запала пауза – так, звісно, дуже довга пауза, перш ніж вона сказала:

– Так, сер.

І вийшла, зачинивши за собою двері.

Містер Каст немов закам’янів.

Він слухав.

Нарешті прийшло…

Були голоси, вигуки, кроки сходами?

Каст не чув нічого, окрім биття власного серця…

Потім ступор раптом минувся і він пожвавився.

Натягнув пальто, навшпиньки підійшов до дверей і відчинив їх. Жодних звуків, окрім знайомого шуму з бару. Чоловік ковзнув сходами вниз…

Нікого. Це була удача. Він зупинився біля підніжжя сходів. Куди тепер?

Каст уже вирішив. Він шмигнув уздовж проходу й вийшов через двері, які вели у двір. Кілька водіїв длубалися в машинах і обговорювали переможців та переможених.

Містер Каст поспішив через двір і вийшов на вулицю. Перший поворот праворуч, потім ліворуч і знову праворуч…

Чи ризикне він піти на вокзал?

Так, там будуть натовпи людей, додаткові потяги. Якщо удача буде на його боці, він зробить усе правильно…

Якщо тільки удача буде з ним…

Розділ двадцять шостий

(Не від імені капітана Гастінґса)

Інспектор Кром слухав емоційну розповідь містера Лідбеттера.

– Запевняю вас, інспекторе, моє серце перестає битися, коли про це думаю. Він, мабуть, увесь сеанс сидів поруч зі мною!

Інспектор Кром, абсолютно байдужий до серця містера Лідбеттера, сказав:

– Дозвольте мені дещо уточнити. Цей чоловік вийшов ближче до кінця фільму…

– «Жоден горобець» із Кетрін Ройял, – автоматично пробурмотів містер Лідбеттер.

– Він проходив повз вас і при цьому спіткнувся…

– Він прикинувся, що спіткнувся, тепер я це розумію. Потім перехилився через сидіння, щоб підібрати свого капелюха. Мабуть, саме тоді й заколов бідолаху.

– Ви нічого не чули? Крик? Або зойк?

Містер Лідбеттер нічого не чув, окрім хриплого голосу Кетрін Ройял, і його жвава уява вигадала стогін.

Інспектор Кром сприйняв цей стогін за чисту монету й велів йому продовжувати.

– І тоді він вийшов.

– А ви можете його описати?

– Це був дуже великий чоловік. Шість футів як мінімум. Гігант.

– Світлий чи темний?

– Я… Я точно не знаю. Думаю, він був лисий. Мав зловісний вигляд.

– Він не кульгав, еге ж? – запитав інспектор Кром.

– Так, так, тепер, коли ви про це заговорили, думаю, він кульгав. Дуже темно, він, можливо, був змішаної раси.

– Коли востаннє вмикали світло, він сидів у своєму кріслі?

– Ні. Він прийшов, коли фільм уже почався.

Інспектор Кром кивнув, простягнув містеру Лідбеттеру протокол для підпису й позбувся його.

– Це найгірший у світі свідок, – похмуро зауважив він. – Він скаже все що завгодно, якщо його спрямовувати. Цілком зрозуміло, що він не має ані найменшого уявлення, який на вигляд цей чоловік. Покличмо знову швейцара.

Швейцар, очевидно колишній військовик, увійшов і став струнко, спрямувавши погляд на полковника Андерсона.

– Тепер, Джеймсоне, послухаємо вашу історію.

Джеймсон віддав честь.

– Так, сер. Кінець сеансу, сер. Мені сказали, що джентльмен захворів, сер. Джентльмен розвалився в кріслі за два шилінги й чотири пенси. Інші джентльмени стояли навколо. Мені здалося, що джентльмен мав поганий вигляд, сер. Один із джентльменів, який стояв поруч, торкнувся рукою пальта хворого чоловіка і звернув мою увагу. Кров, сер. Було зрозуміло, що джентльмен мертвий – його зарізали, сер. Мою увагу привернув залізничний довідник «АВС», сер, під сидінням. Бажаючи діяти правильно, я його не торкався, а одразу повідомив поліцію, що сталася трагедія.

– Дуже добре. Джеймсоне, ви вчинили дуже правильно.

– Дякую вам, сер.

– Ви помітили